31 глава

*Марія

Коли я підіймаю очі, то бачу напруженого й водночас сонного Сашка, що сперся на стіну. Він схиляє голову вбік, чемно чекаючи на мої пояснення. Без тиску чи докорів, лише з легким хвилюванням, яке я помічаю через те, що він тарабанить пальцями по перилах трохи сильніше, ніж зазвичай. 

— Вадим тікає в Італію, — випалюю я, завалившись на диван. Мій сон вщух так само швидко, як і спокій. Я вся на голках. Хочу, щоб він поїхав назавжди й більше ніколи не зʼявлявся у моєму житті. Й водночас це так не справедливо. Він буде ніжитися десь на березі моря, так і не понісши покарання за свій вчинок. 

— Не дивно. У нього там бабуся живе. — Сашко сідає поруч і накидає на мене пухнастий плед. Краєм ока я помічаю, як за вікном сіріє і… мою маму, яка зиркає на нас через дитячий бінокль брата. Марко смикає маму за піжамні штани, позіхаючи. Бракує лише батька, але він у такі ігри не грає. Йому сон важливіший за мамині плітки. 

— Моя мама підглядає за нами! — Я біжу до вікна. Не встигаю його відкрити, як вона ховається за шторами. Повірити не можу, що її цікавість зайшла так далеко.

— До вечора вся Одеса буде знати, що ми разом. — Від посмішки у Сашка зʼявляється мила ямочка на щоці, яку я раніше не помічала. — Просто дай їй порадіти. Вона так довго про це мріяла. 

— Ага, звісно! Вона ж замучить мене питаннями. Хіба ти не знаєш мою маму? — Вона доставатиме нас обох, поки не отримає бажаного. Спочатку їй подробиці подавай, а далі «коли весілля?» та «я б вже внуків няньчила». Ця жінка мов лавина, що стрімко мчить з гори. Її вже ніяк не зупиниш. 

— Знаю, і свою теж. — Олександр, щоб хоч трохи заспокоїти мене, бере мої руки у свої. Ніжно масажує кожну кісточку, а тоді підносить їх до своїх губ і цілує кожну тильну сторону долоні, не відводячи від мене погляд, від чого у мене перехоплює подих. У цьому милому жесті немає нічого такого, але він змушує мене відчувати спрагу й поспіхом кусати нижню губу, щоб приглушити власні бажання. 

— Саш, мені вже час йти. Хочу зібратися перед парами. Треба ще деякі підручники з дому забрати. — Мої щоки стають схожі на розігріту пательню через нахабну брехню, що ллється з моїх вуст. 

— Залишся ще бодай трохи. Прошу. — Я ховаюся за його плече аби не піддатися цьому щенячому погляду. Мені стає смішно, бо я не розумію, як стільки років тримала себе в руках і могла встояти перед ним? Зараз же тану, мов морозиво, від найменшого тепла у свою сторону. 

— У нас ще все життя попереду, Давиденко. Я вже від тебе нікуди не піду. — Вперше за стільки часу я бачу своє майбутнє ясним та чітким. Мені більше не потрібна відповідь на питання: «А куди рухатися далі?». Ця любов дозволила розправити мені крила. Я відчувала, що зможу все, лиш би він був поруч, любив та підтримував. 

— Гаразд, можливо я тоді підвезу тебе в університет? — Я знаю його розклад на памʼять. Навіть точну годину, коли він йде у їдальню. І я на 100% впевнена у тому, що в нього немає першої пари, а в мене — є. 

— У цьому немає потреби. Тато мене підвезе. — Я не хочу, щоб він жертвував чимось заради мене. — Давиденко, я хочу поговорити про конкурс, — серйозніше додаю. Мені вже снилася та перемога, але я хотіла отримати її лише чесним шляхом. Він не повинен відмовлятися від цієї гри лише тому, що я його дівчина. Так, це гідний вчинок, але мені не потрібно це. 

— Я зніму свою кандидатуру найближчим часом. — Він може скільки завгодно доводити мені, що не зацікавлений у цій посаді, але я знаю краще. Він був би чудовим головою студентської ради. Якщо його оберуть студенти, то це буде чесно й справедливо. Я не стану опиратися такому рішенню.

— Цього не буде, Давиденко. Краще готуйся до вечірки. — Я притягую його до себе, а тоді повільно й солодко цілую, насолоджуючись приємними відчуттями. Мене заводить думка, що всі наступні ранки будуть починатися з наших палких поцілунків. Можливо, я вже виграла свій найбажаніший приз? — Тільки я буду боротися до останнього. Памʼятай про це. 

Не встигає моє тіло вкритися сиротами від вітру, як я опиняюся вдома. Обережно просовую ногу у мамині тапки й відчуваю тепло. Значить, вона таки мені не привиділася. Ще й сліди на паркеті видають її. Я проходжу на кухню й бачу цю хитру шпигунку, яка сьорбає каву, що навіть не встигла схолонути. Мама починає панікувати. Сильно вертить ложкою у чашці, начебто розмішуючи цукор, аж поки кава не опиняється на білій скатертині. 

— Ти не ошпарилася? — Вона заперечно хитає головою й після цього я видихаю з полегшенням. Ми не були близькі. Мама — це моя протилежність. Втім, я не бажаю їй нічого поганого. Я її дитина й мені погано, коли їй боляче. 

Знаходжу в раковині ганчірку й витираю плями на столі. Лише зараз я помічаю ще одну додаткову прикрасу на маминому вусі, яку не бачила раніше. 

— Ти зробила ще один прокол? — Як я могла не помітити появу цих крихітних сапфірів? Мама у відповідь важко видихає, спершись на лікті. На сусідньому кріслі я знаходжу бінокль брата і всі пазлики сходяться докупи. 

— Так. Ще тиждень тому, Марі. Ти просто більше не цікавишся моїм життям. — Це міг бути черговий докір мами, але це був відчай. — Нічого, я все розумію. — Їй стає важче говорити через образу та сльози, які от-от поллються рікою. 

— Вибач, просто так багато всього навалилося останнім часом. — Я міцно її обіймаю з думкою, що втрачаю щось важливе. Мені стає важко, коли я усвідомлюю, що в один день я зайду на цю кухню й більше не побачу маму. 

— Але ти завжди знаходиш час на батька. — І це правда. Він заходить до мене ввечері. Ми добре ладнаємо, бо він не тисне. — Моя турбота тобі остогидла. У цьому домі я відчуваю себе геть самотньою. Лише Марко згадує про мене і то, коли їсти хоче, щось болить, чи потрібна допомога з уроками. — Не памʼятаю, щоб за стільки років бачила її такою вразливою. Я б могла придумати з десяток виправдань, але це було б не чесно, бо мама мала рацію.