30 глава

*Марія 

На дні однієї з полиць я знаходжу білу футболку. На мені вона неначе коротка сукня. Закочую очі від задоволення через приємний запах Давиденка, що змушує моє тіло вкритися сиротами. 

— Тобі дуже личить. — Його погляд стає ще чіткішим. Він пробирається просто мені під шкіру, лоскочучи мої нерви. Я хочу аби він дивився так на мене щодня. Прокидатися у цьому ліжку, просякнутому його парфумами, на цих вигладжених простирадлах під його миле сопіння. 

— Дякую, Олександре. — Це лише футболка, а він дивиться на мене так, неначе я — найпрекрасніше, що він бачив у цьому світі. Хоча, коли я дивлюся у дзеркало, то бачу розпатлану та заплакану дівчину, на яку б ніхто не глянув. Наскільки ж унікальний цей світ. Кожен з нас дивиться по-різному на одне й те саме. Хтось бачить красу, а хтось — потворність, але ж реальність одна на двох чи не так? 

— Наше чаювання готове. — Він підхоплює мене на руки й тримає гордо та впевнено. Обережно несе по сходах, а тоді кладе на диван повільно та обачливо. 

Я дивлюся на крихітні чашки над якими клубками здіймається пара й на печиво, яким граються сонячні промені, що пробиваються крізь вікно. Морщу очі через сонячне проміння, але не відводжу погляд. Це останні теплі дні, які скоро знову перетворяться на черговий спогад, увічнений у фото. 

Я люблю осінь, але теплу, спокійну та затишну, яка асоціювалася у мене з легким дощиком, прогулянками у парку та звуком шарудіння опалого листя під ногами. Втім, в осені, як і в кожного з нас, є своя темна сторона. У цієї пори року вона проявляється різкою зміною погоди, рясними дощами та безкінечною кількістю гразюки на дорогах, через яку мені доведеться йти на пари в огидних резинових чоботах. 

Втім, я намагалася навіть у цьому знайти щось хороше. Ми з Сашком могли б провести час у якійсь затишній кавʼярні чи бібліотеці у цей період. Я б розповідала йому про те, як тато минулого року намагався приготувати гарбузовий суп, але натомість ледь не спалив кухню. Ці дні б у компанії Давиденка пройшли дуже швидко й більш яскраво, а потім ми б під перші сніжинки гуляли зимовою Одесою. Каталися на ковзанах, роздивлялися яскраві вітрини, пили какао. Що б я подарувала йому на свята? 

Я зупиняюся лише тоді, коли бачу дно моєї крихітної чашки, де видніються жовті розводи від чаю. Моє горло легко лоскоче від приємного пощипування. Я пила швидко, навіть не зважаючи на високу температуру напою. Настільки вже я була захоплена цими приємними фантазіями. 

— Не знаю, про що ти думала, але виглядала дуже щасливою. — Сашко дожовує печиво й кладе голову мені на коліна. Він підсовується ближче, щоб я почухала йому плечі і я з радістю ковзаю гострими нігтями по його загорілій шкірі. Хлопець з захватом закочує очі, граючись з краєм футболки, яка зараз на мені. На краю його вуст залишки солодощів. Це виглядає мило. 

— Я думала про наше майбутнє, — зізнаюся я, наливаючи собі ще трохи чаю. Цікаво, у нашому домі буде схожий сервіз? Я б хотіла його збільшену версію, яка б нагадувала про ці дитячі чаювання. 

— Велика вілла на березі моря, спільний бізнес, двоє скажених котів, як ми з тобою, та троє дітей з такими ж прекрасними очима, як у їх матері, — спокійно промовляє Сашко, цілуючи мене в коліно. 

— О, ні. Я думала про найближчі місяці. Не загадувала так далеко. — Прикушую язика, щоб не зізнатися, що варіант Давиденка був набагато кращим, ніж мій. 

Око починає чесатися. Я тру його, а коли забираю руку, то бачу на подушечці вказівного пальця війку. Моя мама свято вірила в те, що коли випадає вія, то треба заплющити очі та загадати бажання, яке обовʼязково здійсниться. Я завжди сміялася з неї, бо не вірила в забобони. Втім, зараз я готова була і до святого Миколая звернутися, і до зубної феї, лиш би озвучений Сашком сценарій став нашою реальністю. Сильно зімкнувши повіки, я подумки загадала, щоб наше майбутнє виглядало саме так, а тоді дмухнула на війку. Та впала десь на пухнастий килим. 

— Я бачу наше життя таким. Марі, ти ж знаєш, що я зроблю все, аби ти була щаслива? — У його обіймах та обіцянках я знаходжу спокій. Зараз мене не тривожить ні Вадим, ні думки про конкурс. Тут, на цьому дивані, все здається таким неважливим. 

Я притискаюся щокою до його мʼякого волосся. Воно тепле від сонця і трохи пахне тим самим парфумом, який залишився на футболці. У грудях стає настільки тихо, ніби весь світ на хвилину перестав рухатися. 

— Знаю. — Ми мовчки слухаємо спів пташок, що літають за вікном. Спостерігаємо за сонцем, яка повільно опускаються за пагорб. 

Я постійно хочу торкатися Олександра. Його пасм волосся, плечей, шиї, пальців, щік. І я роблю це безперестанку, неначе намагаюсь себе запевнити у тому, що він реальний і лише мій. Кожен сантиметр його тіла, кожен подих, кожен стукіт серця. Ледь стримую посмішку, коли усвідомлюю, що він робить те саме. Ми настільки довго намагалися триматися на відстані, що зараз наші стосунки здаються якоюсь вигадкою. 

— Якщо зараз сюди ввірветься Мона чи ще хтось і зруйнує цей момент, то я навіть не здивуюся, — зізнаюся я, уткнувшись лицем у його груди. 

— У будь-якому випадку я вижену їх усіх. — Він підносить мою долоню до своїх губ і цілує їх. 

Я згадую про тату Сашка, яке так і не встигла роздивитися минулого разу детальніше через нашу сварку. Обережно розстібаю ґудзики його сорочки й нахиляюся ближче до чорного малюнку. Відчуваю, як під подушечками моїх пальців його мʼязи напружуються, а серце починає битися швидше. 

— О Боже, Марі. Ти зведеш мене з розуму, — хриплим голосом промовляє Олександр. Щось тверде та тепле впирається в мою ногу. Я опускаю погляд, а тоді він розчаровано стогне, зарившись носом у мою шию. — Вибач, я сам не знаю, як так вийшло. Це так недоречно зараз! — Він сердиться сам на себе, але я не розумію чому. Сашко насуплюється, щось бурмочучи собі під ніс, а мене починає гризти цікавість. Ми ще не заходили так далеко.