29 глава

*Марія 

Він обережно і з трепетом кладе мене на заднє сидіння свого автомобіля. Поруч зі мною сідає спантеличена та налякана Люсі. Вона кладе мою голову собі на плече й поправляє розпатлані темні локони. Лише зараз мене починає трясти від страху та усвідомлення. Якби вони не прийшли вчасно, то що б зараз було зі мною? 

— Все добре, Марі. Минулося. — Подруга неначе читає мої думки. 

Мені хочеться змити з себе всі сліди від брудних рук Вадима. Я відчуваю себе огидно. Єдине бажання — щоб мені стерли памʼять або цей день виявився сном. 

— Я досі не можу в це повірити. Як він міг? — Я заплющую очі й згадую закривавлене лице Вадима. Його єхидну посмішку, без нотки жалю чи співчуття. Цей монстр так довго приховував від мене своє справжнє обличчя.

— Ти більше ніколи його не побачиш. Небезпеки немає, — заспокоює мене Сашко. Він намагається виглядати спокійним, але я бачу, як тремтять його руки. У кутиках його очей зʼявляється сльози, але він підносить лице вгору і їх мов не було. Може це мене через снодійне з алкоголем ще не попустило? 

— Я так помилилася. — Варто визнати свою помилку. Мої ревнощі до Олександра привели мене в обійми Вадима. Я не контролювала своїх емоцій, коли приймала це рішення. Можливо, якби була уважнішою з ним, то замітила щось дивне в його поведінці. Я сама винна у тому, що мої думки постійно були забиті Сашком. 

— Ми всі робимо помилки, Марі. Це нормально. Від того, що ти будеш ще більше себе звинувачувати нікому легше не стане. — Так, він правий, але я не знаю, як далі жити з цим болем. Я буду подумки повертатися до цієї ситуації з жахливою з думкою: «а якби?». 

Ми зупиняємося біля дому Люсі. Я міцно обіймаю її на прощання, а потім Сашко проводить її, оскільки подруга теж не в дуже хорошому стані. 

Коли Олександр знову повертається на своє місце й заводить автомобіль, я відчуваю себе ніяково. 

— Я мала повірити тобі. — Він же мій друг дитинства. Він би ніколи не скривдив мене, а Вадим? Та я ні чорта про цю людину не знала!

— А я мав бути поруч, попри образи. — Він відкриває бардачок і дістає звідти пляшку води. Я спустошую її до дна. 

— Як ти зрозумів, що він намагається нашкодити мені? — Я взагалі його не бачила на цій вечірці. Думала, що він віддав подарунок і пішов. 

— Все дуже просто. Я стежив за тобою. — Його ніжна посмішка змушує моє серце танути. Я перелажу на переднє сидіння, щоб скоротити відстань між нами. Тут я в цілковитій безпеці. — Але ще саме запрошення на це свято здалося мені дивним. Вадим же ненавидів мене. 

— Ти знаєш, що ми подарували йому одинакові годинники? — Весь цей час я думала, що ми з Сашком дуже різні. Втім, ця маленька деталь змусила мене задуматися всерйоз. Можливо, я просто весь цей час намагалася знайти лише відмінності, аби переконати себе у тому, що він не для мене? 

— Ні, але це смішно. Таке враження, що у нас один мозок на двох. — Я дивлюся в очі Олександра й вперше за останній час дозволяю собі повірити, що все буде добре у нас.  

— Саш… Давай почнемо все спочатку? Без Вадима, Мони чи когось іще? — Я втомилася втікати від своїх почуттів. Їх нічого не гасить і не руйнує. Вони лише спалахують з новою силою, але замість того, щоб спрямувати їх у правильне русло, ми руйнуємо один одного цими емоціями. 

— Давай. — Він підносить мою руку до своїх вуст і ніжно її цілує. — Мене звати Олександр. Можна з вами познайомитись? — Це звучить абсурдно, але я вирішую йому підіграти. 

— Можна. Я Марія, але для вас просто Марі. — Всю дорогу ми говорили на банальні теми. Улюблені страви, захоплення, кольори і тому подібне. Дивно, але ми на памʼять знали смаки один одного. І коли прийшов час відпускати, то йти не хотілося. 

— Я проведу тебе додому, — запропонував Сашко. Я опустила погляд і лише зараз зрозуміла, що в одному лиш пледі. Моя сукня залишилася в тому будинку. Та й я б ніколи вже не одягнула її через ці спогади. 

— Мої батьки зараз вдома. Не знаю, як їм все це пояснити. — Чесно кажучи, то мені було так байдуже. Недавно я взагалі повністю мокра додому прийшла. Думаю, вони вже звикли. Можливо, цього разу навіть не задаватимуть зайвих питань.

— Пощастило, бо мої поїхали в інше місто на якусь конференцію. Їх не буде ще декілька днів. Ходімо. — Я відчуваю, як теплий плед огортає нас обох, а його рука на моїй талії дає дивне, але приємне відчуття безпеки. Серце все ще калатає від пережитого жаху. 

Вадим, якому я сліпо довіряла, вчинив таку жорстоку підставу для мене. О Боже…

— Ти знаєш, Марі… — Сашко неначе вагається, але все ж промовляє, — після всього, що сталося… я хочу, щоб ти знала: ти для мене дуже важлива. — Я завжди відчувала це, просто інколи не хотіла приймати. 

— Я теж боюся втратити тебе. — Його телефон починає вібрувати в кишені й коли я бачу прізвище Мони, то мій настрій псується. Вона руйнує все хороше, що є між нами. Так би було просто сказати. Всю вину покласти на її плечі, але глибоко в душі я розуміла, що Олександрові потрібно зробити вибір. Сидіти одразу на двох стільцях не вийде. — Сашку, я не буду запасним варіантом. Надіюся, ти це розумієш? 

— Я розумію, Марі. — Його голос тихий, але твердий. Без нотки сумнівів чи вагань. — І ніколи не буду ставити тебе на друге місце. Ти не запасний варіант. Ти — єдина.

Я дивлюся йому в очі і відчуваю, як серце нарешті трохи заспокоюється. Слова Сашка, які раніше здавалося, що залишаться лише мрією, зараз звучать так реально і щиро, що я починаю вірити в них.

Він підіймає слухавку. Я хочу відійти, але він не дозволяє мені. Тримає за руку міцно-міцно. 

— Моно, це ще довго буде продовжуватися? Перестань мені надзвонювати. Ти — не моя дівчина. Ніколи нею не була й не будеш. — Після невеликої паузи він продовжує. — Та роби що хочеш, я тебе не боюся. Після агресивного натиску на кнопку «завершити виклик», ми заходимо в дім Давиденків, де нас першим зустрічає запах випічки.