28 глава

*Марія

На великій червоній коробці видніюся три відбитки моїх спітнілих пальців. Звук із домофона глушить моє шалене серцебиття. Я роблю необережний крок і моя шпилька ковзає по слизькій плитці. На щастя, Люсі вчасно бере мене під руку. 

— Господи, та зберися вже, — її голос прорізаються через моє панічне зойкання. Я забуваю як дихати, коли чую кроки по той бік. 

— Марі? Радий тебе бачити! — Вадим прочиняє двері ще сильніше й бачить мою подругу, яка ніяково махає йому долонею. 

— З днем народження, Вадиме, — скупо промовляю я, вцепившись в його плечі. Зараз я відчуваю себе повною ідіоткою. Пів години репетирувала свою промову перед дзеркалом, а в кінцевому результаті сказала лише одну фразу. 

Іменинник спирається на дверний пройом. На мить я задумуюся про різкий запах алкоголю, яким від нього віє, але потім згадую, що ми на дні народженні. Вадим змахує пальцем, аби я покрутилася. Легка тканина злітає вгору через вітер. 

— Красуня, — викрикує той трохи гучніше, ніж зазвичай. Це змушує мене соромʼязливо відвести погляд і віддати йому подарунок. 

— Надіюся, тобі сподобається. — Він тягне за стрічки, підіймає кришку і дістає звідти годинник відомого бренду з нової колекції. Після декількох годин пошуків у торговому центрі під благання Люсі піти додому, я таки згадала, що неодноразово бачила на запʼясті Вадима годинник і не один. На жаль, я не памʼятала, які саме моделі в нього є, тому, щоб не схибити, обрала один з найновіших. Продавчиня запевнила мене в тому, що цієї моделі у нього ще не може бути, оскільки їх лише вчора доставили. 

— Це ж треба. У вас з Давиденком один мозок на двох? — Він змикає губи в пряму лінію і відхиляється назад. 

— Що це означає? — Щось я невтямки до чого тут Святослав. 

— Він подарував мені такий самий годинник, — пояснює Вадим, ховаючи мій подарунок у кишеню, неначе це якийсь непотріб. 

— Вибач, я не знала. — Ситуація вийшла не зручна, але й передбачити такий курйоз я не могла. 

— Кажуть, що погана прикмета дарувати годинник, — продовжує Вадим. Він примружує очі від ясного сонця.

— А ти віриш у прикмети? — Щось мені підказує, що він не дуже радий мене тут бачити. Таке враження, що переді мною був геть інший Вадим. Не та ніжна та добра версія, яку я очікувала побачити. 

— Ні. — Настає незручна пауза, яку своїм співом руйнує Люсі. Вона вручає імениннику свій пакет. 

— Не переймайся. Це не ще один годинник. — Вона купила йому сертифікат у магазин з одягом, якому він зрадів набагато більше, ніж моєму подарунку. Відчуваю себе паршиво. 

— Дякую, дівчата. Проходьте всередину. — Поміж густих клубків диму від кальяну та неприємного запаху алкоголю, я таки знаходжу полицю зі взуттям. Жбурляю туди свої туфлі й проходжу у зал. 

— Чимось схоже на День закоханих, — шепоче мені на вухо Люсі.

— Це через кольори, — відповідаю я, протискаючись через спітнілі тіла своїх знайомих. Здається, Вадим зібрав тут половину Одеси. Одного лише не пойму — що тут забув Святослав? — Думаєш, хлопці помирилися? 

— Не схоже не те. Щось мені підказує, що таким чином Вадим хотів показати Давиденку, що той програв. Аби він на власні очі побачив, що ти — його дівчина. — Це здавалося абсурдом. Вадим би ніколи не став робити таке ще й на власне свято. 

— У тебе дуже бурхлива фантазія. — Ми підходимо бо фуршетного столу, де залишилися лише безалкогольні напої. Мабуть, це й на краще. 

Мені хочеться сховатися у якомусь тихому кутку, де не чути музику й ці пʼяні крики. Тут некомфортно. Невже Вадиму таке справжні довподоби? 

— Дівчата, як вам? — Вадим простягає нам два келихи. Підозрюю, що з шампанським. — Пригощайтеся, воно безалкогольне. Ви ж випʼєте з іменинником? — А хіба є вибір? Досить того, що вже з подарунком прогадала. 

— За твоє здоровʼя! — Смак виявився доволі незвичним. Я зробила декілька ковтків, щоб розсмакувати його. 

—А де тут вбиральня? — Вадим показує Люсі в напрямку сходів, які ведуть на другий поверх. — Я відлучуся на декілька хвилин. 

— Ти гарно постарався. — Місце прикрашене великою кількістю живих троянд, а ще різними перлами та дискокулями. 

— Хотів, аби це свято запамʼяталося на все життя. — Вадим пригортає мене до себе за талію. Один хлопець випадково стає мені на ногу і я врізаюся спиною об стіл. Вміст декількох склянок опиняється на моїй білій сукні. 

— Чорт! — Чому це свято стало схожим на суцільне фіаско? Я хочу втекти звідси, попросити у Вадима пробачення, а потім сховатися десь під ковдрою, ігноруючи всі проблеми, як це раніше робила в дитинстві. 

— Ходімо у вбиральню. Це лише сукня. — Не встигаю відповісти, як він тягне мене кудись вниз. До цього я гадки не мала, що тут є мінус перший поверх. Ми заходимо у простору спальню — рай для моїх вух, де не чути нічого, окрім легкого сміху Вадима. Я відкриваю ще одні двері й бачу ванну, наповнену водою з піною та пелюстками троянд. 

— Щось я не зовсім зрозуміла. — Роблю крок назад і зіштовхуюся зі спиною хлопця. Той ловить мене й повільно тягне повзунок моєї сукні вниз, а за цим зачиняє двері на замок. 

— Час для справжнього подарунку настав, Марі. Ти не уявляєш, як я довго чекав на цей момент. — Я не в стані сконцентруватися на його словах, бо мені різко починає крутитися голова. Неначе й небагато випила, а відчуваю себе вичавленим лимоном. Коли Вадим намагається мене поцілувати, я відвертаюся вбік. 

— Вибач, але щось я себе погано почуваю. — Навіть власне відображення у дзеркалі бачу, мов через якусь пелену. Сили мене покидають з кожною секундою. Я намагаюся повернутися в кімнату. Хочу прилягти на ліжко й трішки перепочити, але коліна підкошуються. 

— Ти нікуди не підеш. Не цього разу, Марі. — Вадими підіймає мене, посилюючи хватку на моєму плечі. Я відчуваю його злість, важке дихання та недобрий погляд на собі, від якого тіло вкривається сиротами.  

— Відпусти. — Невже він не бачить, що мені погано? Я включаю воду, щоб вмити собі лице. Від аромату мила мене починає сильно нудити. Боже, та що зі мною таке?