27 глава

*Марія

Під кінець дня я сиділа на ліжку Вадима з цілою коробкою пропозицій від студентів. Відчувала себе дитиною, яка розпаковуватиме подарунки від святого Миколая. Мої очі розбігалися в різні сторони від кількості аркушів на червоних простирадлах. Навіть подумати не могла, що їх буде настільки багато. 

— Ти добре постаралася, — з посмішкою промовляє Вадим, цілуючи мене в плече. Я продовжую ігнорувати той факт, що в його домі ми одні й зараз могли б зайнятися чимось цікавішим. Він подобається мені. Дуже! Але я не хотіла через поспіх зробити помилку. Боялася, що все закінчиться так само швидко, як і почалося. 

Вадим відчувався як затишний плед, коли за вікном злива. Він неначе обійми після сліз, світанок після важкої ночі. З ним не просто добре. З ним життя відчувається кращим. 

— Так цікаво, що там. — Тремтячими пальцями я розгортаю перший папірець. — Створити університетське медіа замість газети, оскільки вона не користується попитом. — На аркуші зберігся запах парфумів його власника. Владний, яскравий та такий до біса знайомий. Я хитаю головою вбік, неначе мені примарилося. 

— Гарна ідея. Мені здається, що крім директорки ніхто її не читає. — Вадим підсовується ближче. Кладе переді мною відерце з попкорном. Ненароком його лікоть торкається до мого. 

— Всі ці ідеї — просто вау! — зізнаюся я, читаючи пошепки вміст аркушів один за одним. Я обійшла близько 10 аудиторій за сьогодні і з кожної виходила під оплески студентів. Якщо ще вчора я була переконана у тому, що моя затія нікому не відгукнеться, то зараз я була впевнена, що на правильному шляху. 

— Але жодна з них не настільки фантастична, як ти. — Він забирає вбік коробку й заправляє пасмо волосся мені за вушко. Кутики вуст Вадима нервово сіпаються вгору. Він відхиляється на ліктях назад, а тоді закидає собі до рота попкорн. Легко й невимушено, але це змушує мене затамувати подих. Мій погляд ковзає його пухкими губами на яких видніються залишки попкорну. 

— Мені потрібно трохи часу, щоб опрацювати всі ці ідеї, а потім я представлю повноцінну стратегію на рік, на основі них. Залишиться лише придумати концепцію вечірки. Хочеться вийти за рамки банальних типових вечірок у стилі Хеловіну. — Я почала пізно, але мій шанс все ще не вислизнув у мене з рук. Я готова була боротися за нього до кінця. 

— Надіюся, у твоєму графіку знайдеться трішки часу для мене? — Поки я записую один за іншим пропозиції студентів, Вадим у планах на завтра робить позначку. Великими червоними літерами від зазначає пункт «День народження Вадима» і збоку малює декілька кульок. У мене аж маркер випадає з рук. — Виконаєш? 

— Чому ти не сказав раніше? — обурено штовхаю його в плече. 

— Бо не хотів тебе турбувати, Марі. Я знаю наскільки важлива для тебе участь у цьому конкурсі. Не потрібно ні подарунків, ні сюрпризів. Єдине, що я хочу — аби ти була поруч зі мною у цей день. — Він дістає з кишені невеличку листівку — запрошення на вечірку за містом. Басейн, дрес-код у червоно-білих відтінках, коктейлі…

— Я обовʼязково прийду. — Мій голос звучить впевнено, але всередині щось стискається. Не від страху. Від передчуття.

Вадим щоденно радував мене маленькими сюрпризами на кшталт улюблених смаколиків чи квітів з запискою. Я хотіла аби в цих стосунках він також відчував себе потрібним та коханим. Втім, що б мені не спадало на думку, здавалося, що все це не достатньо добре і він би придумав щось в 100 разів краще. У такі моменти я переконувалася у тому, що Вадим знає про мене все, а я про нього — нічого. Найгірше те, що я й не намагалася бодай щось про нього дізнатися. Господи, та мені одразу можна вручити приз «Найгірша дівчина року». 

— Щось не так? — Він миттєво помічає мою зміну настрою. Намагається розслабити, гладячи мою руку. Цей жест нагадує мені Сашка. 

— Навіщо я тобі, Вадиме? Я ж така забудькувата, неуважна, холодна… — «Така недостойна тебе», — зависає між нами. Я прокидаюся з думкою, що він вартий кращої. І засинаю теж з тягарем і важкістю. Неначе я зробила недостатньо. Занадто мало ініціативи, поцілунків, побачень. 

— Я кохаю тебе, розумієш? Мені не потрібна ідеальна дівчина. Мені потрібна ти, бо попри всі мінуси, які ти знаходиш в собі, я завжди бачу тебе найкращою. Ти найнаполегливіша, найгарніша, найрозумніша дівчина з усіх, яких я тільки знаю. Дозволь просто бути поруч і кохати тебе. Для мене це найкращий подарунок. — Він ніжно цілує мою руку і я відчуваю, як тепло поширюється моїм тілом. Від цього ніжного погляду Вадима я забула, як взагалі опинилася тут. — Хочеш продовжити підготовку до конкурсу чи глянути фільм?

— Ні, я хочу дізнатися про тебе більше, Вадиме. — Більше про ті кубки на його столі. Про моменти з фотографій, які висять на стінах у спальні. Я хочу пізнати справжнього Вадима. 

— Про мене? — тихо перепитує той, опустивши плечі. Він нервово колупає задирку на пальці від хвилювання. — Мені здається, що ти вже знаєш все. Хіба ні? — Я знаю улюблений смак морозива Сашка. Знаю, о котрій він прокидається і які ритуали робить перед сном. Знаю, про його хоббі та вподобання, але я поняття не маю хто такий Вадим. Він завжди був для мене другом Олександра і це все. 

— Наприклад, чого ти боявся в дитинстві, Вадиме? — Він займає зручну позу під ковдрою і я вмощуюся поруч з ним. 

— Я боявся самотності. І зараз нічого не змінилося. Мені страшно, що в один день ти можеш покинути мене, Марі. — Його рука стискає мою трохи сильніше, ніж зазвичай. 

— Заплющ очі. — Він мовчки виконує моє прохання. Я перекидаю ногу через Вадима й зручно вмощуюся на ньому, спершись долонями на його груди. — А тепер розплющуй. Бачиш? Я тут. — Мої слова змушують його повеселішати. Мої пальці вібрують від його гучного сміху. 

— Пообіцяй, що ти не зникнеш, Марі? — Він ковзає моєю талією, скорочує відстань між нами. Настільки, що його тепле дихання лоскоче мою шкіру й змушує вкриватися її сиротами.