26 глава

*Марія

— Світлячку? — батько відчиняє двері у мою кімнату, впускаючи сюди трохи більше світла з коридору. Я бачу його тінь на паркеті й легко киваю. — Можна до тебе?

— Не запитуй. Тобі тут завжди раді, — відповідаю я, не відкриваючись від футболки. 

— Мама казала покликати тебе їсти. Сьогодні на вечерю пюре з грибною підливою і котлетки на пару. — Він сідає поруч. Його погляд ковзає хаотично розкиданими пензлями, фарбами та іншою шкільною канцелярією мого молодшого брата. — Ого! А чим ти займаєшся? 

— Намагаюся перетворити цю білу футболку у щось яскравіше, — зізнаюся я. Декілька годин я малювала на ній все, що люблю — тенісні ракетки, море, свою сімʼю і багато чого іншого. Художник з мене такий собі, але вийшло затишно й оригінально. 

— Це дещо мені нагадало. Почекай. — Батько виходить з кімнати. Я чую, як він відчиняє якісь замки у своєму кабінеті, а потім повертається назад до мене зі стосом старих пожовклих аркушів паперу. 

— Ти їх зберіг? — Не можу повірити, що це мої дитячі малюнки. Я була переконана у тому, що мама їх спалила в каміні. 

— Так, кожен. Ти з таким ентузіазмом завжди малювала на кухні. Мама злилася, бо в фарбі було все: і ти, і килим, і стіл, і навіть вона часом. А я все не міг тобою натішитися. Час від часу я їх дістаю й переглядаю. Можливо, вони надихнуть тебе, світлячку. — Тато починає витирати мені носа від жовтої фарби, поки я ледь стримую сльози. 

— Дякую, як тобі? — обережно демонструю футболку, бо вона ще не висохла. Я хотіла піти проти системи. Показати, що форма вже давно застаріла й кожен з нас має право самовиражатися навіть через одяг, втім не хотіла це перетворювати у щось непристойне.

— Дуже гарно, Марі. А куди ти в ній зібралася? — Тато бере до рук мого плюшевого ведмедика. Він виграв мені його в автоматі з іграшками, коли ми ходили в парк атракціонів. Я досі сплю з ним. 

— Це мій спосіб сказати, що університет потребує реформ. Частина агітації, — зізнаюся я. Мама б зупинила мене, якби про це дізналася. 

— Моя маленька бунтарка, — з гордістю промовляє батько, повертаючи ведмедика на місце. 

— Ти не засуджуєш мене за те, що я йду проти системи? — батько декілька разів замислено проводить пальцями по своїй сивій щетині. Час не обходить стороною навіть його. 

— Ким я був би зараз, якби не став проти системи багато років тому? Гадаєш у мене б був власний бізнес, декілька автомобілів і  цей розкішний дім? Світлячку, якщо ти хочеш чогось досягти, то не бійся бути сміливою. Тобі не потрібно моє схвалення, запамʼятай це. — Я подумки прокручую слова батька в голові. Декілька разів, щоб точно не забути. 

— Але від цього не менш страшно, тату, — тихо зізнаюся я. У мене лише один шанс на перемогу. Помилка буде вартувати занадто багато. 

— Я знаю, — тато сідає ближче. Допомагає зібрати мій безлад. — Страшно навіть тоді, коли робиш все правильно, світлячку. 

Він кладе долоню поверх моєї, ще в плямах фарби, і трохи стискає пальці — так, як робив у дитинстві, коли я боялася йти до стоматолога чи виступати на шкільних концертах.

— Якщо я програю? — серце починає битися сильніше. До цього я розглядала лише один варіант подій, але треба бути готовою до всього. 

— Ти отримаєш або перемогу, або досвід. Обидва варіанти безцінні. Гадаєш, я не програвав? Мій бізнес тричі опинявся на межі банкрутства. Можливо, без цих падінь я б ніколи не піднявся так високо. — Він розтріпує моє волосся долонею, як це робив в дитинстві, аби підбадьорити мене. 

— Тобі потрібно було набрати розгін, правда? — Тато сміється, аж поки ми не чуємо загрозливий голос мами з кухні. 

— Я тут зі стіною розмовляю? Для кого я в тій хаті готую? — Краще її не злити, а то ще каструлю на голову заселить. 

— Пішли, світлячку, а то мама нам влаштує і спуски, і падіння. Такі, що ми надовго запамʼятаємо. — Він затримує погляд на моїх малюнках, а тоді додає: — Знаєш, насправді я ніколи не програвав, бо у мене завжди були ви. Памʼятай, що твоя сімʼя завжди чекає на тебе, не залежно від результату…

Я пошепки промовляла слова тата, але коліна тремтіли все сильніше. 10 хвилин пройшло відтоді, як я завмерла перед першою аудиторією, де мала виголосити свою промову. Мої долоні швидко пітніли, живіт скручувало від болю, у скронях неприємно пульсувало. З кожною новою секундою страх все сильніше витісняв з університетських коридорів мою впевненість. 

— Марі, пара вже скоро закінчиться, — обурено кричить Люсі. Вадим поглядом показує їй, аби вона поводилася тихіше. — А що такого? Я лиш правду сказала! 

— Все буде добре, Марі. Вони будуть у захваті від твоєї агітації, — підбадьорює мене хлопець, гладячи по спині, але легше не стає. Я пробую згадати перші речення тексту, який вчила весь вечір, але слова вилітають з моєї голови. 

— Трясця! — Я гучно гупаю ногою. — У мене нічого не вийде. — Яка ще вечірка, якщо я навіть з цим не можу дати ради? 

—Так, ти маєш рацію, Марі. Здавайся, поки не пізно. — Голос Сашка звучить майже загрозливо поруч з моїм вухом. 

Я різко обертаюся. Він впевнено стоїть з нахабною посмішкою. Мої коліна все ще тремтять, але тепер вже від злості, а не від страху. 

— Ніхто твою думку не питав. — Між нами лише одна велика коробка, яку він тримає в руках. 

— Я вже почав підготовку до вечірки. Ти знову на крок позаду, Марі. — Він вважав це мінусом, але я знала, як перетворити мою особливість на інструмент. Поки Сашко спішив у мене був час подумати, все зважити й зробити досконало. Я не гналася за перемогою. Я впевнено йшла до неї крок за кроком. 

— То йди, куди збирався. — Досить того, що бачу його кожного вечора за вікном, то ще й тут спокою не дає. 

— Я вже запропонував їм все, що вони хочуть. Ти не можеш дати більше. — Я хочу спустити його з небес на землю, так як він це тисячу разів робив зі мною. Хочу стерти цю самовдоволену посмішку раз і назавжди. Залишити її лише спогадом.