25 глава

*Олександр

Я перехоплюю її руки ще на півдорозі. Не різко — радше злякано, з острахом нашкодити. Якщо вона зробить ще один рух, щось усередині мене остаточно зламається і в її очах згасне остання крихта надії. 

— Зачекай, — шепочу я, востаннє вдихнувши її аромат. Скоро він знову буде для мене під забороною. 

Марія завмирає. Плечі дівчини напружуються, а шкірою прокочуються сироти. За мить до викриття я відчуваю себе останнім нікчемою. 

— Щось сталося? — вона нахиляє голову в бік і я відчуваю, як моє серце опускається все нижче й нижче. Воно сильно гупає, пробуджуючи мою совість. Я заправляю пасмо волосся їй за вушко, а тобі роблю крок назад. 

— Розплющ очі, — кажу я, вже не вдаючи з себе Вадима. Розгубленість, здивування, а потім ненависть накривають її з шаленою швидкістю. Вона видає нервовий смішок, спершись долонею на вологу плитку. Клубки диму ще не встигли покинути роздягалку після того, як хлопці приймали душ. Ми мов в тумані, а може просто під впливом наших почуттів. 

— Це був ти? — запитує вона, не вірячи власним очам. Навмисно кліпає віями декілька разів, але я не зникаю. Її жахіття ожило й знову у всій красі перед нею. 

— Я не мав права так вчинити, знаю. — Мені прилітає заслужений ляпас. Спочатку в одну щоку, а потім в іншу. Коли я усвідомлюю, що вона сама не зупиниться, то перехоплюю запʼястя. 

— Відпусти! — кричить та, борсаючись. Я притискаю Марі ще сильніше до себе, аби ми обоє не впали на цій слизькій поверхні. Я борюся з бажанням, щоб кинути це все й піти випльовувати кров. Від цього металічного присмаку в роті мене дико нудить, але я зосереджуюся на розмові з Марі, бо більше шансу не буде. — Не очікувала, що ти опустишся настільки низько. — Її голос повен огиди. Мені стає ще гірше. Моє тіло неначе більше не під моїм контролем. Я весь тремчу від страху втратити її. 

— Я не хотів, щоб все було саме так, розумієш? Побачив сліди на його тілі й мені зірвало дах. Я прагнув довести тобі, що Вадим — це запасний варіант. Ти б ніколи не обрала його, якби я не повторював помилку одна за одною. — Йому просто пощастило, що все склалося саме так. Не більше. Він може хоч зі шкіри вилазити, але вона ніколи не гляне на нього так, як на мене. 

— Так, Сашку. Ти маєш рацію, — здається вона, схиливши голову, неначе перед каторгою. — Я почуваю себе з тобою живою. Ти мов ковток свіжого повітря…

— Але? — Після таких чудових слів завжди є якесь лайно. 

— Я не хочу постійно бути на пороховій бочці. Мені потрібен спокій, якого ти мені, на жаль, дати не можеш. — Я торкаюся її щоки й вона вмить стає вологою від її сліз, які роз’їдають мене зсередини сильніше за будь-які удари. — З тобою прекрасно, але лише на крихітні миті, а з Вадимом добре завжди. — Марія сумно всміхається, і від цього мені стає моторошно. Краще б вона кричала. Краще б била знову.

— Це не любов. Спроба прийняти чи покохати. Ти хочеш довести самій собі, що ти зможеш бути з ним, але рано чи пізно це закінчиться. І все це, — зауважую я, розвівши руками, — це доказ цього. Ти й далі будеш це ігнорувати? 

— Сашку, ти так нічого й не зрозумів. Вадим — це не твоя перепона, не конкурент. Я все одно не буду з тобою. Краще вже залишуся самотньою до кінця днів, ніж приречу себе на спільні страждання у твоїй компанії. — Її слова мов уламки від «нас», яких вже ніколи не склеїти. 

— У вас щось було? — запитую я, намагаючись контролювати себе. — Можеш не відповідати. Просто скажи, що він поводився гарно, а якщо ні, то я перетворю його на попіл. Знаю, ти не віриш у мою турботу, але зараз це говорить вона, а не ревнощі. Я боюся, що він тебе скривдить. — Вона уникає мого погляду, неначе якогось прокаженого. Він цього я відчуваю себе ще більшим лайном. Господи, я дивлюся у дзеркало й не знаю, хто я насправді й що роблю. 

— Боїшся? — перепитує Марі, перебираючи пальцями краї свого гольфа. 

— Я не монстр. У мене теж є почуття. Ти бачиш Вадима крізь рожеві окуляри. Що б я не сказав, а ти все одно не повіриш, тому, будь ласка, просто будь обережна з ним. За добротою криється щось значно більше. 

Марія мовчить так довго, що тиша починає дзвеніти у вухах. Пара остаточно розсіюється по кімнаті. Здається, тепер тут стає набагато просторіше, ніж під час наших поцілунків. Я стараюся дивитися на гачки, гору брудних рушників, надписи на дверях і на будь-що, лиш би не на неї. Мовчки чекаю на свій «вирок», готовий змиритися з ним. 

— Я візьму твої слова до уваги, а зараз мені треба йти. — Вона хапається за дверну ручку. Та неприємно скрипить, поки я проводжаю Марі поглядом, аж ось вона обертається. — Я не скажу тобі, що було між мною та Вадимом на яхті. Не через впертість чи заради того, аби покарати. Я всього лише не хочу робити тобі боляче, Сашку, бо щоб ти тут не почув, ти ніколи не зможеш цього забути. Ми не заходили надто далеко. Не настільки, як ти собі нафантазував, ясно? — Я схвально киваю. 

— Ти все ще не хочеш ранити мене. Чому? — Я ж заслужив на це.  

Марія затримується на порозі. Наче між «піти» і «залишитись» у неї ще є кілька подихів, які вона не готова віддати жодному з варіантів. Світло з коридору лягає їй на обличчя. Я зачарований її красою, навіть у ті моменти, коли вона до біса сумна. 

— Бо ти мене кохаєш, Сашку. — Мені хочеться провалитися під землю. Я сотні разів прокручував в голові зізнання їй у коханні. Тренувався перед дзеркалом, придумував романтичну промову, а потім почув це з її вуст. Лише декілька слів, які важать для нас так багато. 

— Ти все знаєш, але все одно вибираєш не мене. Чому ти ігноруєш мої почуття? — Я робив це багато років. Намагався їх подавити, придумати логічне пояснення, але не вийшло. Я кохав. Сильно й безповоротно. 

— Бо твоя любов мене лякає. Це не тиха гавань, а вогонь, який може різко спалахнути й знищити все навколо.

— Цей вогонь ніколи б не знищив тебе. — Я б собі цього не пробачив.