24 глава

*Олександр

Вадим скидає своє мокре поло і завалюється на край лавки. Я б продовжував нашу гру в мовчанку й надалі, якби не побачив на його тілі декілька багряних слідів. Цей покидьок усміхався на всі 32 до свого телефона, кусаючи губу. Примруживши очі я побачив імʼя контакту і спалахнув, мов сірник. 

— Що між вами було? — кричу я, міцно стиснувши долоні. Натовп втомлених після тренування студентів вмить замовкає. Мої щоки починають палати від зацікавлених поглядів. Не мав я на меті перетворювати нашу розмову на цирк, але хотів почути пояснення негайно. 

— Це не твоя справа, Олександре, — байдуже промовляє той, навіть не підвівши погляд. Вадим збрехав їй раз, зневаживши мене і нашу дружбу. Зараз він продовжує робити те саме, випробовуючи моє терпіння.

— Ти глибоко помиляєшся, — кричу я, від чого йому аж лице перекошує. Між нами стає Женя, який ще годину тому просив мене тримати себе в руках і не створювати нам проблем. Та плювати я хотів на все це, коли цей шакал поклав око на Марію. — Вадиме, тобі краще розказати мені правду. — Допоки моя фантазія не встигла створити чогось зайве, що змусить накинутися на нього з кулаками. 

— Ти сам все зіпсував. Втратив її й змінити щось пізно, Олександре. Знаєш, минулої ночі вона навіть не згадувала про тебе. Нам було добре вдвох, — випалює той. Вадим підводиться і бере за плечі Женю. Він відсовує його й дарує мені свою бридку та самозакохану посмішку. — Це не всі сліди на моєму тілі. Втім, я не впевнений у тому, що твоя психіка витримає, коли я покажу більше. — Він продовжує говорити, але в мене у вухах довге «піііі» лунає. Сигнал схожий на той момент, як людина помирає і датчики в реанімації починають неприємно звучати на всю лікарню. Мій погляд фокусується лише на багряних плямах, якими вкрита шия Вадима.

— Замовкни, — шепочу я. Не встигаю заплющити очі, як чую дзвінкий сміх Марії. Перед очима проносяться наші спільні спогади. Невже вони тільки в минулому? — Замовкни, Вадиме. 

Женя знову намагається стати між нами, але цього разу я відчуваю в собі крижану порожнечу. Я роблю крок уперед, і Вадим, здається, вперше вагається. Його посмішка тріскається по краях.

— Це кінець, Сашко. Ти програв. Визнай це. — Ми були друзями. Не один рік. Але він так і не зрозумів, що я і поразка — це антоніми. 

— Я не граю в ігри, де правила пише зрадник і тим більше не визнаю поразок, яких не було. — Дам йому час аби насолодитися цим маленьким трофеєм, але не більше. Тоді я зроблю з ним те, що він зробив зі мною. 

— Побачим. — Вадим бере свій рушник і йде в душ. Коли я чую як потік води бʼється об плитку та його нікчемне тіло, то беру його телефон до рук. Йому бракнуло розуму поставити пароль. Щобільше, він навіть не вийшов з листування. 

— Сашко, не роби дурниць. У тебе є Мона! — втручається Женя. Яка ще в біса Мона? Мені довелося виключити свій телефон, аби вона перестала телефонувати до мене кожні 5 хвилин і діставати питаннями: «А де ти?» чи «З ким ти зараз?». 

— Вона мене шантажує. Я б за кілометр не підійшов до цієї дівчини по добрій волі. — Вчора ввечері я благав Бога, щоб ця божевільна переключила увагу на когось іншого. Мона лише з вигляду була білим та пухнастим кроликом. Однак, ця дівчина тільки прикидалася дурненькою. Я відчував себе поруч з нею заручником. Як тільки отримував бодай крихту свободи, вона звужувала нашийник на моїй шиї. 

— У Мони є щось на тебе? Я можу допомогти? — тихіше додає Женя. 

— Вона погрожує нашкодити Марі. Цього достатньо. — Між нами все було складно, а тепер стало ще гірше. Від розпачу хотілось знищити все навколо. 

— Мені жаль, але полиш ці ігри. Вадим може помститись. — Він вже це зробив. Подальші його дії мене мало цікавлять. Якщо ще раз спробує перейти мені дорогу, то поплатиться за це набагато сильніше. — Тоді хоч відійти вбік. — Женя відкриває двері й ми ховаємося за ними. 

Серед численних смайликів я намагаюся вловити суть їхньої розмови. Серце на мить зупиняється, коли я бачу їхнє спільне фото на яхті. На ньому Марія вдягнена в сорочку Вадима. Без макіяжу, без іншого одягу. Щаслива та закохана у цього покидька. 

— Це нічого не доводить, — шепоче Женя. У нього самого очі по пʼять копійок від побаченого. 

— Мені потрібно аби ти відволік Вадима. Бажано на годинку. Придумай щось. — Якщо я зараз не відреагую, то втрачу її назавжди. 

— Боже, ні! Я не хочу втручатися в це. — Женя дивиться на двері душу за якими Вадим співає улюблену пісню. У його погляді зʼявляється тінь сумнівів. — Ні! Ні! Ні! 

— У мене не залишилося більше до кого звернутися, Женю. Ну, будь ласка. Я віддам тобі свій скутер на місяць. — Той у відповідь закочує очі. 

— Щоб Вадим мене ним потім переїхав? — У нього не всі вдома, але не думаю, що настільки. 

— Два місяці, Женю. Цілих два місяці він твій. — Я починаю нервово стукати ногою по мокрій плитці. Часу залишилося обмаль. От-от Вадим вийде і більше шансу не буде. 

— Добре. — Після його схвальної відповіді я зі швидкістю світла пишу Марії аби вона за пів години прийшла у чоловічу роздягалку з заплющеними очима. Коли вона погоджується, то я видаляю всі повідомлення і йду митися, ніби нічого й не було. 

Під крижаним потоком води мій панцир з самовпевненості дає тріщину. Я спираюся лобом до холодної плитки. Відчуваю порожнечу всередині, яка наростає. Вона руйнує все хороше й починає контролювати мене. Я покинув її у відповідальний момент, тим самим відкривши шлях Вадиму. Хто ж знав, що він докладе максимум зусиль, аби бути з нею. 

Занадто великі ставки я робив на почуття Марії до мене. Думав, що ніщо не здатне їх погасити. А тут і доби не минуло, як вона з іншим. 

Мої пальці, заплутані об моє вологе волосся, починають робити мені боляче. Я оговтуюся лише тоді, коли бачу цівку крові, що стікає по грудях. Мене лякає відсутність контролю в моєму житті, коли мова заходить про Марі. Стільки часу я стримувався, приховував ці почуття, а зараз все пішло шкереберть і попередні алгоритми та плани вже не працюють.