23 глава

*Марія

— Вадиме, мені трохи страшно, — зізнаюся я, міцно вчепившись нігтями об його крижану руку. — Я не готова до побачення! — звуки відчаю виринають з моїх вуст. — На мені спортивний топ, шорти та куртка. Я смерджу потом. — Він лоскоче шкіру поруч з моїм вухом своїм сміхом. 

Я ловлю себе на думці, що якби добре не виглядала, все одно знайду причину аби не піти з ним. Сашко останнім часом тільки те й робить, що риє глибоку яму, куди по трохи складає мою самооцінку. 

— Це не надовго, Марі. Просто почекай. — Вадим підіймає мене на руки. Здіймається вітер і щоб бодай трохи себе зігріти, я притуляюся до грудей хлопця. Відчуваю, як його серце сильно бʼється у грудях. 

— Ти хвилюєшся, — шепочу я, ковзаючи кінчиком носа по його шиї. Він здригається від мого дотику. 

— Не менше, ніж ти, Марі, — зізнається Вадим, цілуючи мене в маківку. Якби ніжність була людиною, то безперечно ним. 

— Чому? — Він втрачає рівновагу, але лише на мить. Я мов знаходжуся в якійсь колисці, але замість дитячої мелодії — шум моря. Пахне воском і трояндами. 

Вадим опускає мене, притримуючи за талію. Хлопець стає позаду й стягує повʼязку. Мені потрібно декілька секунд аби переключитися з темряви на світло. 

— Тадам! — Поки я роздивляюся все навколо, він відкриває пляшку з шампанським. Трохи ігристого напою ллється на деревʼяну підлогу. — Як тобі? — Мені аж дух заперло від краси. Вся яхта прикрашена гірляндами та пелюстками квіток. Посередині стоїть стіл з моїми улюбленими стравами, а поруч з ним — великий кошик з трояндами. Боюся навіть уявити, скільки їх тут. 

— Я вражена, Вадиме. — Ніхто не робив для мене нічого подібного. Відчуваю, як сльози підступають до очей вже вдруге за день. Мабуть, пора приймати заспокійливі. 

— Розумію. Про твій вигляд я також потурбувався, Марі. На яхті є ванна кімната. Біля входу лежить велика чорна коробка. Зазирни у неї. Я поки почекаю на тебе тут. — Вадим ковзає на моєму тілу закоханим поглядом. Лише він вміє дивитися з таким захватом, коли я виглядаю втомленою та смерджу гірше, ніж скунс. Водночас Сашко не зміг полюбити навіть найдосконалішу версію мене. Виходить, я таки зробила правильний вибір. 

— Я скоро повернуся. — Коли я заходжу в каюту, то бачу на стінах невеличкі рамки з фото. На них — маленький Вадим та його рідні. 

Я зупиняюся біля однієї з рамок, проводжу пальцями по склу. Усміхнений хлопчик із розбитими колінами дивиться просто на мене, ніби знає всі мої страхи наперед і мовчки обіцяє їх не злякатися. Поруч — його мама з теплою усмішкою і тато з поглядом, у якому стільки спокою, що ним можна зігрітися. Тепер я розумію, звідки у Вадима ця ніжність — вона в нього в крові.

Біля входу у ванну кімнату й справді стоїть чорна коробка. Я обережно підіймаю кришку, затамувавши подих. Усередині — легка сукня кольору нічного неба, м’яка, майже невагома, і маленька записка: «Це лише сукня. Справжній шедевр — це ти…».

Швидкий душ змиває з мене втому та тривогу. Я в передчутті чогось нового витираю своє волосся рушником. Воно на ходу починає формуватися у завитки. 

Раптовий відблиск десь на землі змушує мене опуститися навколішки. Я підіймаю свою спортивну куртку й з кишені вилітає презерватив, який я туди точно не клала.

Марі: Люсі, це що за «сюрпризи»???

Спантеличено тапаю нігтями по екрану, а потім прикріпляю фото, щоб довго не пояснювати. Подруга одразу ж починає набирати відповідь. 

Люсі: Господи, таке враження, що сама не знаєш. Вже доросла дівчинка. Йди й користуйся на здоровʼя. 

Мені варто уточнювати, що вона надіслала декілька хтивих смайликів? Мабуть, це й так очевидно. 

Можливо, подруга й права, але я не хочу поспішати з Вадимом, тому викидаю знахідку в смітник. 

Я одягаю сукню, дивлюся на себе в дзеркало і вперше за довгий час бачу не вади, а живі очі, що світяться. Роблю собі фото на памʼять і виходжу до Вадима. Той дивиться на мене з відкритим ротом. Його реакція говорить замість нього. 

Він кліпає кілька разів, ніби намагається переконатися, що я й справді стою перед ним, а не з’явилася з його уяви. Потім повільно усміхається — так щиро, що мені хочеться сховатися в його обіймах і ніколи звідти не виходити.

Я вкладаю свою долоню в його — теплу, впевнену. Вітер грається краєм моєї сукні, гірлянди ледь помітно миготять, а море колихає нас на яхті. Вадим відсуває стілець і допомагає мені сісти, а потім подає келих з шампанським. 

— Пропоную випити за твою красу, Марі. Ти — найдивовижніша жінка з усіх, яких я лише бачив. 

Я тихо сміюся й хитаю головою.

— За красу п’ють ті, хто не бачить далі обгортки, — відповідаю, легко торкаючись краю келиха. — Краще… за чесність.

Вадим уважно дивиться на мене, ніби зважує кожне слово.

— Тоді за чесність, — погоджується він і м’яко дзвонить своїм келихом об мій. 

Шампанське приємно лоскоче язик своїми бульбашками. Я роблю ковток і відчуваю, як напруга повільно спадає з плечей. Вадим сідає навпроти, але так близько, що наші коліна майже торкаються. Це не випадковість — і не тиск. Радше мовчазне запитання: а можна?

І тут я завмираю. Наскільки багато Вадиму можна? Трясця! Він заслужив на максимум, але я не можу віддячити йому навіть щирим поцілунком. І зараз це здається таким несправедливим відносно нього. 

Я відводжу погляд, ніби в глибині келиха можна знайти правильну відповідь. Пальці мимоволі стискають ніжку скла трохи сильніше, ніж треба. Замість відбитка — зʼявляється легка тріщина. 

— Вадиме… — починаю я й одразу ж зупиняюся. Слова впираються десь у горлі. — Мені добре з тобою. Дуже добре. Але всередині мене ще такий безлад, що я боюся… зламати щось хороше, навіть не почавши.

Він не перебиває. Лише трохи нахиляється вперед, ніби хоче бути ближче, але не сміє перейти межу, яку я кожного разу малюю уявним маркером між нами.