22 глава

*Марія

— Я більше не можу бігти, — зітхає Люсі за моєю спиною. 

Її голос лунає десь на фоні симфонії моєї люті у поєднані з ревнощами. Коліна вже тріщать, мов багаття. Темні пасма прилипли до лоба. Підозрюю, що інші бігуни тримаються від мене на відстані через неприємний запах поту. Мої щоки дуже печуть, як і горло. У той момент, коли мені стає вкрай важко дихати, я таки зупиняюся. Картинка починає розмиватися перед очима і я падаю на асфальт. Останнє, що памʼятаю — кішку, що зістрибує з дерева й повільно чалапає у мій бік. 

Я що — тону? Від води у носі я знову приходжу до себе. Не встигаю нічого сказати, бо подруга виливає на мене ще одну пляшку холодної мінералки. 

— Все-все, мені краще. — Я переводжуся у сидяче положення й спираюся до дерева. Легкий морський аромат у поєднанні зі звуком хвиль, які бʼються об берег, допомагають мені заспокоїтися. 

— Божечки, я ледь не вмерла зі страху. — Люсі закінчує витягувати з мого волосся гілки та жовте опале листя, а потім міцно обіймає. Настільки, що я чую хрускіт власних кісток. 

— Я не розрахувала свої сили, — зізнаюся я. Після того фото Мони та Сашка я втратила над собою контроль і наша з Люсі пробіжка перетворилася на мою втечу від своїх почуттів. 

— Забий на нього, чуєш? Він того геть не вартий, — підбадьорює мене Люсі. Вона скидає свою спортивну куртку й накидає мені на спину. Хочу віддячити їй за турботу та підтримку, але поки мені бракує сил. 

Ми мовчки сидимо так хвилин 10, спостерігаючи як двоє рудих котів стрибають по даху. Один з них випадково сповзає по шиферу й приземляється на землю. Я біжу, точніше, повзу настільки швидко, наскільки можу, щоб переконатися чи з ним все гаразд, а він натомість починає на мене шипіти. 

— Невдячний! — інший кіт стрибає на нього і вони починають гризтися. 

— Ти робиш те саме з Олександром. Намагаєшся врятувати того, хто цього не потребує, — зізнається Люсі. Я опускаю погляд і бачу, як вона палкою малює по ґрунту декілька ліній і ставить хрестик. Я домальовую іншою палкою нуль. 

— Це в минулому. Тепер є лише Вадим. — Чомусь мені від цієї думки геть не весело. Слова Сашка засіли глибоко в моєму серці й вони не дають мені спокою. А що як я справді звертаю увагу на Вадима лише тоді, коли Давиденко знаходить мені заміну? Я хотіла лише одного — перемогти на конкурсі. Гадала, що ладна на все заради цього. Втім, я помилилася. Вадим був надто хорошим. Я не хотіла використовувати його та й це було неможливо, бо з Сашком вони більше не дружать. Він поняття не має, яку вечірку задумав його колишній друг. 

— Знаєш, він справді дуже милий. Вчора весь вечір мені написував. Питав, яку їжу ти любиш, які локації в Одесі тобі подобаються. Підозрюю, що він готує для тебе якийсь сюрприз. — Я усміхаюся кутиком губ, але всередині щось стискається, ніби хтось непомітно затягує вузол.

— Гадаєш, він мені підходить? — Люсі не відповідає відразу. Малює ще один хрестик і лиш тоді підводить засмучений погляд. 

— Я гадаю, що він дуже хороший хлопець. Можу перелічувати хоч до ранку всі переваги Вадима, але це нічого не дасть, бо ти любиш Сашка. — Вона знизує плечима й схиляє голову в бік гри. Не замислюючись ставлю в кутку нулик. 

— Можливо, справжнє кохання приходить з часом? — Тато з дитинства любив мене називати мегамозком. Особливо тоді, коли я допомагала йому з кросвордами на останній сторінці його улюбленої газети. І не лише від нього я чула «ти — розумна». Втім, я нічого не тямила в любові. Це почуття було вище всіх моїх знань і я поняття не мала, як з цим жити. 

— Я не знаю, Марі, але надіюся, що у тебе все буде добре. — Вона робить фінальний хід і перемагає. Я не зникла програвати. Втім, Люсі — не моя конкурентка. Я щиро радію за неї й обіцяю купити улюблене шоколадне морозиво, коли ми знайдемо найближчий магазин. 

— Посумувати й досить. Не для цього ж ми сюди прийшли. Ще маєш сили складати зі мною план? — Вона впевнено киває, подавши мені руку. 

— Після твоєї агітації вони взагалі забудуть про те, що були якісь кандидати, а після грандіозної вечірки у них не залишиться вибору. Ця перемога точно буде твоя, Марі. Ось це я знаю точно. — Люсі тягне мене в бік пляжу. Вона скидає свій рюкзак і дістає звідти плед, декілька аркушів паперу та маркери. Декілька туристів, які прийшли поплавати, спрямовують свої погляди на нас. Судячи з їхньої зморщеної шкіри та синіх губ, то вода вже занадто холодна для плавання. 

— Тоді почнімо з головного, — кажу я, сідаючи на плед і притискаючи коліна до грудей. Усе, що я зараз напишу, може стати фатальним. — Без бруду. Без підстав. Я не хочу вигравати, знищивши когось. — Люсі підіймає одну брову.

— Ого. Це щось новеньке. — Подруга дістає з рюкзака пакет з сушеними фруктами та сік.

— Я серйозно, — зітхаю. — Якщо я знову перетворюся на ту, що грає людьми, то програю навіть у разі перемоги.

Вона мовчки простягає мені аркуш. Білий. Чистий. Як ідея, яка ще не встигла зіпсуватися.

— Тоді що ти пропонуєш? — коли вона знову тягнеться до рюкзака, я відкладаю його вбік. Боюся уявити, що вона ще знайде у цій бездонній сумці. Як туди стільки всього вміщається? 

— Дати студентам те, чого вони прагнули всі ці роки. — Люсі морщить лоба, спершись ліктями на плед і відкинувшись назад. 

— Автомат з безплатними снеками на кожному поверсі універу? — намагається вгадати подруга, але я заперечно хитаю головою. 

— Ще будуть варіанти? — Мені цікаво почути всі її божевільні ідеї. 

— Скасувати всі ранкові пари щопонеділка, — без тіні жарту каже Люсі. Її очі спалахують від радості.

— Ти й так на них не ходиш! — обурююсь я. 

— Але ж інші їх відвідують… — Подруга бере камінчик і жбурляє у море. Той тричі стрибає по воді й тоне. — Я здаюся. 

— Я дам їм свободу, — виголошую я, мов збираюся на самого президента балотуватися. 

— Свобода і наш універ — це не сумісні речі. Ти забула про 621 правило? — Якби ж то! Я памʼятала про кожне з них.