21 глава

*Марія

— У тебе було стільки шансів все виправити… — Зізнання Сашка мало мене окрилити, адже саме на це я чекала багато років. Втім, замість омріяної радості у мене було відчуття розпачу та розчарування. 

Стискаю в долонях пісок і бачу, як він тікає крізь пальці. Так само швидко, як і моє щастя. 

— Але я не скористався жодним, — продовжує Олександр. Він навіть не дивиться у мій бік. Лише нервово збирає мушлі на купу. 

— Чому? — Кожне слово здавлює мені груди. Здається, що я зараз забуду як дихати. Мене кидає в холод від страху і я хочу розчинитися у повітрі, аби він не бачив цю вразливу та розбиту версію мене. 

Заплющую очі й бачу перед собою нас юних у кінотеатрі чи в парку. Щасливими та закоханими. Це могла бути наша реальність, а не мої фантазії, якби він не відібрав її у нас. 

— Бо знав, що з нас нічого не вийде, Марі. — Він одягається. Думає, що під шаром тканини зможе сховати себе справжнього. 

— Ти просто боягуз, Сашко, — кричу я з ненавистю. Як я могла закохатися у таку людину? Вперше в житті я злюся на себе за свій же вибір. 

— Я просто реаліст, Марі. — Він намагається покласти руку поверх моєї, але я висмикую її. Ці декілька хвилин його слабкості мені до одного місця. Я не стану знову чекати, щоб він згадав про мене. 

— У твоїй реальності немає місця для мене, Давиденко. Ти ніколи не думав про те, що відчуваю я. Гадаєш, що зможеш цим розчулити мене? — запитую я, вказуючи на його груди. — Ти ховаєш це тату так само як і так звані почуття до мене! Бо я завжди залишатимуся для тебе тією малою та наївною дівчинкою, якої ти соромишся. Я не збираюся бути чиєюсь брудною таємницею, Олександре. — Струшую пісок з колін і нарешті знаходжу в собі сили підвестися. Навіщо мені кохання, яке нищить мене? Я забула про всі свої цілі та мрії після того клятого поцілунку в ліфті. Пора повертати колишню Марію, якщо я не хочу втратити себе остаточно. 

— Саме тому ти обрала Вадима, який готовий співати тобі серенади на кожному кроці? Рано чи пізно ти зрозумієш, що його гарні слова нічого не варті. 

Я усміхаюся крізь біль і повільно хитаю головою. 

— Можливо, ти маєш рацію, але це вже не твоя справа. Вадим не ідеальний, зате він обирає мене щодня, без страху та втеч. Його не потрібно просити про любов, а мені — доводити, що я її варта. — Мене огортає бажання опинитися поруч з Вадимом. У його теплих обіймах. Впевнена, що він би зміг вмить підняти мені настрій. 

— Ти просто обираєш простіший варіант, Марі. Однак, що ти можеш йому запропонувати? Глянь правді у вічі. Ти обираєш Вадима тоді, коли зі мною стає складно, аби провчити мене і зробити боляче. — Його слова влучають просто в ціль, стираючи всі хороші спогади, що були між нами. — Ти ним граєшся. Коли стане нудно, то твій погляд знову чіплятиметься за мене. Визнай це. 

— Єдиний хто тут грається — це ти, Олександре. Думаєш, ти центр мого всесвіту? Я втомилася обирати тебе. Той поцілунок — помилка, зрозумів? — Лише це змушує його нарешті підвести погляд. 

— То перестань нарешті помилятися, Марі, бо програєш. — Я схвально киваю на його слова. 

— Вадим — мій правильний вибір, а ти — моя поразка. Найбільша й найжалюгідніша. Бійся й далі своїх почуттів, Сашко. Тільки від страху не напудь в штани. Мона уявно не буде від такого в захваті! — Ця дівчина жахлива, але зараз я хочу понад усе аби вони були разом. Бо ця маніпулятивна інтриганка просто створена для нього. 

Нашу дискусію перериває велика вівчарка, яка біжить просто на нас. На мить мені стає страшно і я завмираю, але собака валить мене з ніг і починає облизувати від чого я тану, як морозиво на сонці. 

— У цієї тварини більше почуттів, ніж у тебе, Давиденко, — іронічно промовляю я, гладячи нового чотирилапого друга, на шиї в якого видніється червоний шкіряний ремінець. Від нього приємно пахне, а ще — у нього дуже гладка та блискуча шерсть. 

— Ти пошкодуєш про ці слова, Марі. — Мені байдуже. Я більше не звертаю на нього уваги, як він на мене всі останні роки. 

— Боні, звідки ж ти тут? — Собака доглянутий. Підозрюю, що цей бешкетник вирішив попустувати й втік від власника. Слава Богу, що на зворотному боці срібного кулона у формі серця вказаний номер телефону.

— Я втомився від цього цирку, Марі, чесне слово. Йду додому, а ти роби, що хочеш. — Нічого нового. Давиденко знову втікає. Десь я вже це бачила. 

— Ми не закінчили завдання. — З обіцяних 10 кадрів у нас є лише 3 і то я не впевнена, що всі вдалі. 

— А мені байдуже. Нехай відправляє на перездачу, — бурмоче той, копаючи камінь. Боні починає гарчати на Сашка, відчуваючи агресію. 

— Але ж це важливо для мене. Я йду на диплом з відзнакою, — зізнаюся я, чухаючи вівчарку за вушком. Вона така ласкава. Якщо не знайду власника, то не зможу її тут залишити. 

— Тоді вітаю. Така розумна дівчинка точно придумає вихід з ситуації, але вже без мене. Удачі тобі, Марі. — Не вірю, що він залишає мене, але Давиденко йде, навіть не обертаючись, неначе мене ніколи й не було в його житті. Тільки сліди на розпеченому піску нагадують, що він справді тут був і я не розмовляла сама з собою. 

— Ось ти де! — Я підстрибую від несподіванки, коли бачу поруч професора Бутницького. Той зігнутий вдвоє намагається повернути своє дихання у звичний ритм. По його скроні стікає цівка поту, а щоки такі червоні неначе він добу провів на сонці. 

— З вами все гаразд? — цікавлюся я. — Іи що брали участь у змаганнях з бігу? 

— Ні. Всього лиш відвернувся на секунду і моя собака втекла. Думав, що вже не наздожену. — Боні у відповідь намагається заритися у пісок, тільки у неї погано виходить. 

— То це ваша собака. Боні чудова. — Вівчарка вирішує задобрити свого власника і починає лизати його руку. 

— Так, дякую, що приглянули за нею. Ви, мабуть, якраз зібралися з Сашком виконувати моє завдання. — Професор сідає на пісок і я вмощуюся поруч з ним. Мабуть, це найдивніший ранок у моєму житті. Я б могла збрехати, але так хотілося виговоритися. Бутницький викликав довіру.