19 глава

*Марія

З плюсів — сьогодні мені пощастило з погодою. З мінусів — компаньйон так собі. Десь на трієчку. Ввечері Олександр написав, що він склав для нас перелік локацій, де ми зробимо фото, але так мені його й не скинув. Певно, мав справи важливіші. Моя параноя дійшла до того, що я з біноклем визирала в його вікно, а потім моніторила сторінку Мони в інстаграмі, оновлюючи її ледь не щосекунди. 

Єдина людина, яка підтримала цей мій приступ божевілля — мама. Ми пів вечора сиділи на кухні й заїдати стрес домашнім печивом з теплим молоком. Батько лиш косо дивився на нас, не розуміючи, чому нас так хвилює особисте життя нашого сусіда. Після фрази мами про те, що та Мона його приворожила, я пішла спати. 

Повноцінним сном це було важко назвати, бо я весь час крутилася у ліжку, прокручуючи всі наші розмови у своїй голові. Я не хотіла відпускати Сашка зі свого життя, але зрозуміла це лише тоді, коли у нього зʼявилася інша. Втім, між почуттями стала моя повага до себе. Я обирала його тоді, коли точно не варто було це робити. І чим він віддячив? Одне питання перетікало в інше. Десь під ранок я таки заснула. Жаль лише, що будильник мені не приснився, а був реальний. 

Я чекала у нього під будинком вже хвилин десять, а він все не виходив. З дому Давиденків долинали голоси, які я намагалася ігнорувати. Втім, кожна нова фраза змушувала волосся на моїй шкірі ставати дибки. У якийсь момент я почула гуркіт дверей, лайку та кроки, що наближаються. 

Сашко міцно стискав у долоні свою кепку. Його груди високо здіймалися від люті та роздратування. Він вдарив ногою паркан і той затремтів. Чомусь, в цей момент, я не придумала нічого кращого, ніж дістати фотоапарат професора Бутницького і зробити кадр. 

— Ти зараз жартуєш, Марі? — пробурмотів той, нервово поправляючи своє волосся. 

— Це завдання. І його потрібно виконувати. Якщо ти думав, що я буду весь день за тобою бігати, то ти глибоко помиляєшся, — випалюю я, передаючи йому камеру. Я довго відкладала у ящик написання передвиборчої агітації, але більше часу на це не залишилося. З понеділка потрібно буде обійти весь університет і виголосити ті заповітні декілька пунктів, що змусять студентів віддати за мене свій голос. 

— А мені здавалося, що тільки цього ти й добиваєшся, Марі. Мати відчитала мене, як маленького, через Мону. Якого біса ти втручаєшся у моє особисте життя? — Так он у чому справа. Тепер останній пазлик доповнив картину і все стало на свої місця. 

— Відколи ти почав це робити, Олександре, — кричу я, тикаючи нігтем йому у груди. — Значить, як вирішувати чи бути з Вадимом мені, чи ні, то ти перший, а як Моночка у твоєму житті зʼявилася, то вже всім писки позакривали треба? — Я була схожа на скажену собаку, в якої от-от піде піна з рота. Зазвичай я була максимально стриманою і придушувала в собі всі почуття. Сьогодні вони вийшли з берегів. У мене усе всередині горіло від образи та почуття несправедливості. 

— Ти нічого не знаєш, Марі. Це зовсім інше! — Краєм ока я помічаю маму, що визирає з-за шторки. Її погляд багатослівний. Надіюся, після цього вона вже остаточно перестане уявляти його зятем нашої сімʼї. 

— Головне, що ти про всіх все знаєш. Чого ти тут стоїш? Треба було вчора професору в ноги падати та благати, щоб дозволив робити проєкт з Моночкою. Чого тоді мовчав? — Він підіймає фотоапарат і робить фото. Я ціпенію від шоку. — Давиденко, тільки посмій додати це в проєкт, — погрожую йому. 

— На обкладинку одразу, Марі. — Коли я побачила, який додатковий предмет мені випав, то я одразу знала, що він мені під кінець року ще боком вилізе. Хто ж знав, що все буде настільки погано. — Якби я хотів робити цей проєкт з Моною, то так би й було. Можеш у цьому не сумніватися, а тепер припиняй свою істерику і ходімо. — Він ховає фотоапарат у спеціальну сумку й бере мене за руку. Великим пальцем намотує кола на моїй долоні й від цього мені справді стає спокійніше. 

— Куди ми взагалі йдемо? — запитую я. Очевидно, що в бік моря, але я ще досі не зрозуміла, що ми там будемо фотографувати. Не логічніше було б поїхати в центр міста? 

— Все на місці побачиш. Не поспішай, сонечко. — Я покривляюся йому у відповідь. Нехай Мону свою так називає, а не мене. 

Мама нажахана нашою сваркою починає слати мені повідомлення, від яких я ледь не лускаю зі сміху. 

Мама: Боже, донечко, що з ним твориться. Така мила дитина була. 

Мама: Побалакала з Інессою. Вона каже, що та його 100% приворожила. 

Мама: Ми знайшли в інтернеті жіночку, яка робить відвороти. 

Мама: Ми вже їдемо ксерити фото Сашка та тої Мони. 

Господи! Ці дві жінки до божевілля мене доведуть. Треба терміново написати татові, щоб зупинив цих приколісток. 

— Це так Вадим тебе своїми жартиками веселить? — запитує Олександр, нахилившись до мого смартфона. Різко блокую його, аби він не побачив наше дитяче фото на головному екрані. — Маєш від мене таємниці? — Він різко зупиняється і я разом з ним. Тільки одна сварка закінчилася, а ми вже на шляху до іншої. Невже він не розуміє, наскільки ці допити мене виснажують? 

— Можливо, й Вадим. Тобі яка різниця? — Я знімаю своє взуття, бо далі йде вже пляж. На повні груди вдихаю повітря й заплющую очі. Чую лише звуки хвиль, які бʼються одна об іншу та важке дихання Сашка. 

— Він мій найкращий друг, — кричить той у мене під вухом. Називається, насолодилася моментом. 

— Ну то йди й питай його. Я тут до чого? — Олександр кладе долоню мені на талію і розвертає на мене. Я зараз знепритомнію від надлишку ревнощів у повітрі. 

— У вас був секс? — Щось різко злітає над нашими головами. Ви б могли подумати, що то чайка, але насправді то мої брови відправилися у космос від його хоробрості. 

— Ти серйозно зараз це питаєш? — мій голос звучить дивно спокійно, аж підозріло. Усередині ж усе стискається в тугий вузол. — Ти справді вважаєш, що маєш на це право?