18 глава

*Марія

Марі: Мам, а я в дитинстві головою не вдарилася? Ти мене часом не кидала?

Поруч з найменуванням контакту зʼявляється статус «у мережі», а після цього мама швидко друкує відповідь. Я нервово стукаю пальцями по парті, просвердлюючи поглядом Мону, що повисла на шиї у Сашка.  Хочеться взяти щипчики й повидирати їй ті довгі нігті. 

Мама: Ні, не кидала. Щось сталося? 

Дуже жаль, бо я до кінця надіялася, що це моя галюцинація. Переді мною сиділа та сама білявка, що запропонувала переможцю поцілувати мене після гонки. Вона гучно сміялася на всю аудиторію і «ненароком» торкалася Олександра так, мов він її хлопець. 

Не довго думаючи я направила на цих двох голубків камеру й відправила мамі коротке відео. Можливо, бодай це змусить її перестати нас сватати. 

Мама: Що за видра біля мого зятя? Зараз скину Інессі. Нехай з нею розбереться, донечко. 

Марія: ну мам…

Мона розвертається до мене й окидає презирливим поглядом з ніг до голови, так неначе я лайно, що прилипло до її туфель. Цей погляд взаємний. Кортить показати їй язика, але натомість я вдаю, що зосереджена на лекції професора Бутницького. 

Видно, що щось пішло не так з його старим фотоапаратом, бо той почав диміти й спрацювали пожежні датчики. Спочатку лунає гучна сирена. Не встигаємо ми покинути аудиторію, як відкриваються зрошувачі й на нас капає вода. Під неприємний запах горілого та крики викладача, що схожі на звуки, які зазвичай видають чайки, ми мчимо в коридор. Здається, я зараз сама спалахну, бо перед моїми очима проноситься сплетіння рук Мони та Олександра. Я миттю ціпенію і якби не професор Бутницький, то я б там так і залишилася стояти повна люті та ревнощів. 

— Марі, з вами все гаразд? — Замість відповіді я дістаю зі своєї сумки заспокійливе та пляшку води. Переконую викладача випити це, бо насправді допомога тут потрібна не мені, а йому. — Вперше за мою практику таке трапляється. — Його очі сповнені жалю. — Це був подарунок батька, — зойкає той. Мені стає щиро жаль професора, тому я обіймаю його. 

— Ви могли втратити життя, тоді б ваш батько засмутився ще більше, Яне Дмитровичу. — Він був настільки поглинутий своїм горем, що навіть не помітив пухирець на руці, який вже сформувався через опік. 

— Ви праві, Марі. Дякую. — Він засовує руку в кишеню й дістає льодяника. — Це вам. 

— Ну що ви. Це ж ви мене врятували, а не я вас. — Я знаходжу поглядом Мону, яка тримається за свою ногу. Лише зараз я розумію, чому в нашому університеті заборонено носити взуття на підборах. Ці дурні правила придумали не щоб ускладнити життя, а заради нашого блага. Жаль лише, що її курячі мізки неспроможні осягнути цю простої істини. 

— Вона симулянтка. Ви теж це бачите? — шепоче мені на вухо Бутницький. Не вірю, що ми з ним пліткуємо про іншу студентку. До речі, це теж було заборонено. Правило №41. 

— Ні. Ви в цьому певні? — цікавлюся я. Чоловік поправляє оправу на переніссі й тоді ще тихіше додає: 

— Без сумніву. Я десять років працював психологом. Ця дівчина мені весь ранок зіпсувала. Я вже набрав повну групу, а вона вирішила, що їй треба саме курс з фотографії. Звісно, що я відмовив, але на мене почали тиснути згори. Вона під час лекції навіть на дошку не глянула. Навіщо мені це покарання? — Бутницький підтверджує мою теорію, що Мона не за збігом обставин опинилася в нашій групі. 

Ця дівчина поклала око на Олександра. Найбільше в цій ситуації розчаровувало те, що він вівся на ці дешеві трюки. Мені хотілося гримнути його за те, що він навіть не поцікавився чи зі мною все гаразд. Вся його увага була прикута до Мони. 

— Марі, о Боже, з тобою все гаразд? — Вадим кладе свої спітнілі долоні на мої мокрі щоки. — Ти ціла? — Позаду нього плентається захекана Люсі. 

— Нічого серйозного не сталося, — брешу я, намагаючись ігнорувати біль у грудях. Трясця! Я готова була дати йому останній шанс, а він втік. Тепер хоч зрозуміло чому. 

— На довго вона тут? — цікавлюся я у Вадима. Той знизує плечима. 

— Знаючи Мону, то доки їй не стане нудно. Ця дівчина дуже непередбачувана. Хоч ми з Сашком зараз і в натягнутих стосунках, але йому варто триматися від неї якомога далі.

— Схоже, доля покарала Олександра Моною. — Ми гуртом сміємося з жарту Люсі. — Забийте на них. Добре, що всі цілі. 

— Ну майже всі, — зітхає професор Бутницький. Я обережно зазираю в аудиторію і бачу, що від його фотоапарата залишилися лише крихітні обпалені частини. 

— Краще нам сюди не заходити. Запах жахливий, — виголошую я. 

— Так, маєте рацію, Маріє. — Він гучно свистить, щоб інші студенти звернули на нього увагу. Близько 100 пар очей сканують його своїм невдоволеним поглядом, від чого викладач нервово заправляє волосся за вухо. — Дорогі студенти, на сьогодні пара завершена. У наш чат я скину завдання на наступне практичне. Прошу лише Олександра Давиденка залишитися, — а потім тихіше додає: — Марічко, і вас також. Це не займе багато часу. 

Бонусом до Сашка доєднується ще й Мона. Вона демонстративно вирішує з нами не вітатися. Господи, та за кого вона взагалі себе має? Перший день в університеті, а вже поводиться мов королева. 

— Тебе кликали? — не витримую я. Замахала тут вдавати з себе безневинну жертву. 

— Марія має рацію, — підтримує мене професор Бутницький. Я аж плечі розправляю від гордості. Приємно, що він не повівся на цю стерво. 

— Мене болить нога, — стогне та. Вона мов мавпа, що вчепилася за гілку. Тільки замість неї Мона тримається за руку Сашка. 

— То повзіть у травмпункт, — покривляється Бутницький. Я аж рота прикриваю, бо раніше він був максимально стриманим відносно студентів. 

— Що ви сказали? — У неї такий нікчемний вигляд. За шаром цієї розтертої по всьому лиці косметики ховається жалюгідна жінка, яка здатна привернути увагу чоловіка лише хитростями. Мені подобався Сашко. Гаразд, я була закохана у нього до нестями, але ніколи не забувала про свою гордість.