16 глава

*Марія

*3 роки назад 
Бути найкращою та першою у всьому — це не просто передбачення у гороскопі для мого знаку зодіаку чи дурна мантра, яку я вбила собі в голову багато років тому. Для мене це було наслідком постійного тиску та вимог для мене. Я була дуже бажаною донькою та внучкою, яку чекала вся рідня. Здавалось, би які взагалі можуть бути мінуси, правда? 

Тільки-от окрім постійної уваги я отримувала «ти маєш мати найвищі оцінки», «ти повинна принести золото з цього конкурсу», «ти зобовʼязана виглядати неперевершено, затьмаривши всіх». І знаєте, такі вимоги не були для мене проблемою, аж до того моменту, поки не зʼявилася одна ціль, яка виявилася недосяжною. 

Я прокидалася від його гучної музики на всю вулицю, обідала в школі під його приємний сміх, засинала під його гру на гітарі. Здавалося, що куди б я не пішла, а всюди на мене чекатиме він — за словами моїх батьків «найкращий та найдостойніший мене чоловік». 

І знаєте, я була переконана, що він буде моїм. Я ж завжди перемагала. Втім, виявилося, що є в житті речі, які залежать не лише він нас. Одна з них — почуття інших людей.

 Я б могла спокійно підійти до нього, зізнатися, що відчуваю й запросити на побачення. Така впевненість підкорила б багатьох хлопців, але це не була формула успіху, яка б спрацювала з Олександром Давиденком. Найгірше те, що я бачила його сповнений пристрасті та бажання погляд, який якогось біса постійно був спрямований не на мене. І, о Боже, я не просто бісилася через те, що не можу отримати його. Я просто відчувала нестерпний біль від того, що бачила його з іншими. 

Тоді я зрозуміла, що більше він не моя ціль, а швидше я його. Мій програш наступив у той момент, коли я зі сльозами на очах тихо проскиглила у своєму ліжку, що закохалася у нього. На щастя, це почув лише мій плюшевий ведмедик, який надійно беріг мою таємницю. 

Я постійно намагалася себе заспокоїти зі словами «рано чи пізно це пройде». Однак, ця зараза причепилася до мене сильніше, ніж кір, вітрянка та ковід разом узяті. Це справді було схоже на хворобу, яка супроводжувалася постійними болями в області серця, закладеністю носа та мігренями, які спричиняли постійні сльози. Короткі ремісії наступали тоді, коли нас садили за одну парту чи ми разом грали у теніс. Я сприймала кожну нашу зустріч як шанс, а потім знову розчаровувалася й спостерігала, як його любов проходила повз мене. 

Цей вечір не став винятком. Я сиділа на підвіконні, звісивши ноги вниз. Ні, я не мала на меті стрибнути й впасти. Втім, я хотіла зрозуміти, чи відчуваю взагалі ще щось в цьому житті, окрім почуттів до нього. Як виявилося, то страх поки нікуди не дівся. Я заплющила очі й відчула, як прохолодний вітер «щипає» мою шкіру та бере в танок моє волосся. Темні пасма липнуть у моєму блиску для губ і однією тремтячою долонею я згрібаю їх вбік. Водночас іншою міцно тримаюся за підвіконня. По хребті скочується піт від адреналіну. Горло неначе хтось міцно стискає й від цього зʼявляється біль, що зі швидкістю світла поширюється всім тілом. 

У казках нам описують любов як щось світле та прекрасне. Чому, бляха, ніхто не сказав про те, що вона водночас може бути зброєю масового ураження? Хочеш знищити весь світ? Придумай зілля, яке змусить всіх невзаємно закохуватися і вуаля. 

Через всі ці душевні муки моє життя різко стало чорно-білим. Більше мене не цікавило ні навчання, ні теніс, ні подруги. Поки всі хвилювалися перед вступом в університет, боячись зробити не вірний вибір, я просто загуглила куди він подав документи й зробила те саме. Щоправда, вибрала факультет, де мені буде найпростіше. Весь свій інший час я витрачала на спостерігання за сусіднім вікном, відчуваючи себе сталкером. Після кожного такого стеження я казала собі, що це гормони, які скоро пройдуть, а потім в університеті я взагалі забуду про його існування й перемикну увагу на когось іншого. 

Так мало статися й цього разу, але звичний сценарій пішов котику під хвіст, коли я почула до болю знайомий голос. 

— Ти що там робиш? 

Моя спітніла долоня зісковзує, але я хапаюся іншою, втримуючи рівновагу. Як так взагалі можна страшити людей?

— Милуюся зірками, — брешу я, що змушує його усміхатися, бо на небі видно лише місяць. 

— Ага, так і повірив. Негайно злазь звідти, а то зараз батькам твоїм все розповім. — У відповідь я показую йому язика. Хоч наші сім’ї й тісно дружили, я знала, що він все одно не піде на таку підлість. Який йому взагалі сенс витрачати на це час? 

— Здається, ти збирався кудись йти, — зауважую я. На ньому кепка та шкіряна куртка, що гарно підкреслює його фігуру. Він знову не до кінця висушив волосся й мені хочеться насварити на нього за це, бо таким чином він нехтує своїм здоровʼям. Але я для нього ніхто, щоб він взяв мої слова до уваги. 

— Ага, і якщо спустишся звідти, то я візьму тебе з собою, — Сашко показує мені свій смартфон на якому включає таймер. — Маєш 10 хвилин на збори. Чекатиму на тебе в машині. 

— А куди ми взагалі зібралися? — поспіхом цікавлюся я, перекидаючи ногу через підвіконня. Подумки я вже риюся у своїй шафі. 

— На перегони. Вже 9 хвилин. 

Я зачиняю вікно і дістаю з нижньої полиці шкіряну спідницю й топ, які ще ні разу не вдягала. Під час минулого шопінгу я спонтанно вирішила це придбати, хоча знала, що нікуди в цьому не піду. Батьки казали, що мені ще рано на вечірки ходити самій. Виходить, таки не дарма купила. Добре, що я ще не готувалася до сну. Зібрала свої локони у високий хвіст, у нюдовий макіяж додала трохи кольорів: чорні стрілки та червону глянцеву помаду. Накидала в клатч все, що попало перше під руку й побігла кулею на низ. 

— Маріє, ти куди? — суворо питає батько, відвівши погляд від телевізора. Навіть мама покидає ліпити вареники, коли помічає мене. Її рот застигає у формі літери «о» через здивування. — Ще й у такому вигляді! 

— Я з Сашком. Скоро буду, — похапцем зашнуровую кросівки.