15 глава

*Марія

Я жадібно ковтаю повітря, тарабанячи долонями по його спині. Він лише сміється з моїх ударів, впевнено крокуючи порожнім коридором. 

— Олександре, досить продовжувати цей цирк, чуєш? Я нікуди з тобою не поїду! — Звиваюся на його плечах, мов змія, але це не дає очікуваного результату. Навпроти нього я крихітна і всі мої спроби втекти — мізерні. 

— Чому? Це ж саме те, чого ти хотіла, Марі. — Я кусаю його в шию і він болісно скрикує. — Почекай, сонечко. До ліжка вже не далеко. — Після цих слів мені стає вже не до жартів. Я тверезо оцінюю ситуацію і розумію, що сказала зайвого. Тепер доведеться розплачуватися. 

— Навіщо тобі це, Давиденко? Ти сказав, що наш поцілунок був помилкою. — Мій голос перестає звучати впевнено. Я відчуваю, як от-от сльози вирвуться з моїх очей просто на його сорочку. Сашко одразу помічає зміну мого настрою і це єдине, що змушує його пригальмувати. 

— Марі? — Я не реагую на його слова. Прикриваю рота долонею, аби він не чув моїх схлипувань. Вчора я вперше відчула себе такою щасливою та бажаною, а сьогодні знову повернулася в реальність, де немає місця для «нас». Я втомилася втікати, кричати та ображатися. Є лиш бажання втекти десь далеко, де ніхто мене не дістане. 

Олександр обережно опускає мене, притримуючи за талію. Я дивлюся в підлогу, аби він нічого не бачив. Вдаю, що розглядати візерунки на цій столітній плитці набагато цікавіше, ніж говорити з ним. 

— Якщо цей поцілунок і був помилкою, то найкращою у моєму житті, Марі. Чуєш? — Я заперечно хитаю головою, не вірячи жодному йому слову. Не здивуюся, якщо він завтра прийде і ще й за це буде просити пробачення. 

— Не бреши мені, Давиденко. — Він ніжно торкається пальцями моїх долоньок, а потім починає лоскотати їх аби я посміхнулася. 

— Ей, зупинись! — Ми зміщуємося у бік вікна. Я чую, як краплі дощу бʼються об шибку, а після цього відчуваю, як його подих стає важчим, серцебиття сильнішим, а кроки все повільніші. Вони сповнені очікування та бажання. 

Олександр заправляє пасмо волосся мені за вушко. Його пальці затримуються на мить — ніби питають дозволу. Я підіймаю очі й наші погляди зіштовхуються, як дві хвилі, що довго шукали берег.

Я закидаю руки йому на спину, аби відчути опору й переконатися у тому, що це не сон. Не чергове марення в якому я можу торкатися його куди мені заманеться й не бути покараною постійними вибаченнями та холодом з його сторони. 

Сашко нахиляється до мене. Його пальці ковзають моєю щокою, а тоді губами, які набрякли він вчорашніх поцілунків. Я здригаюся — не від дотику, а від того, наскільки він обережний. Наче боїться злякати, зламати, знову зробити боляче.

— Подивися на мене, — тихо просить він. 

Я вагаюся секунду, але все ж підіймаю погляд. У його очах немає ані насмішки, ані звичної впевненості. Його лоб торкається мого. Ми дихаємо одним повітрям, і кожен подих мов на вагу золота. Ця мить може бути останньою перед тим, як один з нас таки вирішить поставити крапку в цій історії. 

Легка світла щетина приємно поколює мою тендітну шкіру. Мої повіки тріпотять від хвилювання. Світ звужується до цієї крихітної відстані — між «можна» і «не варто».

— Марі, будь ласка. Я кажу щиро. — Надто багато всього накопичилося між «вчора» і «сьогодні». Надто багато недомовленостей, страхів і бажань, які ми обоє вперто вдавали, що не помічаємо. —
Якщо я брешу, то якого біса я з вчорашнього вечора не можу забути той поцілунок і хочу аби він повторювався знов і знов? Я відправив тебе додому не тому, що не хотів тебе, зрозумій. Я просто бажав аби це сталося на тверезу голову, бо я, бляха, хотів памʼятати кожен твій клятий погляд, дотик та стогін, Марі! Так, я облажався і пробач, що я продовжую це знову і знову. Просто я справді не настільки хороший, як може здатися, на перший погляд. Це все надто складно. — Зараз він нагадує оголений нерв. Щось справжнє проблискує у його погляді, але я не знаю, як реагувати на все це. Мені запирає дух від шоку. 

— Тоді поясни, Олександре. Що це все означає? — Двері позаду нас противно крехтять. Женя виходить зі стосом документів, бурмочучи собі щось під ніс. Я хочу замкнути його в тій аудиторії з рештою студентів. — Ні, ти не можеш піти. Не зараз. Я потребую пояснень, Давиденко, — зупиняю його, впершись руками в його груди. 

— Сашко, ще вісім груп. Нам час йти, — застерігає його друг. Я злісно тупаю ногою аби привернути увагу. 

— Давиденко, якщо ти зараз підеш, нічого не пояснивши, то більше не чекай на те, що я прийму твої вибачення. — Його очі спускаються на мої губи і я знову забуваю, що хотіла сказати. Погляд настільки палкий, що я більше нічого не чую, окрім того, як моє серце сильно стукає у грудях. 

— Олександре, ти памʼятаєш про що ми говорили? — Він неначе намагається йому на щось натякнути, але виходить погано. — Ти маєш зосередитися на перемозі, друже. Лише на ній. — Женя підходить до нас впритул, але я не звертаю на нього уваги.

— Це останній шанс, — шепочу я, вимахуючи вказівним пальцем у повітрі. — Більше не буде, Давиденко. — Олександр мовчить. Ці кілька секунд тягнуться болісніше за будь-яку відповідь. Він переводить погляд з мене на Женю і назад, ніби вперше справді зважує, що саме зараз стоїть перед ним — чергова перемога чи я.

Женя важко зітхає, розвертається і, проходячи повз, шепоче щось на кшталт «ти знаєш, що робиш», але двері за ним зачиняються, і коридор знову поринає в тишу, розбиту лише дощем і моїм нерівним диханням.

— Вибач, Марі. Мені треба йти. Це не може почекати…

— Як і я, Олександре, — перебиваю його. Повірити не можу, що цей конкурс для нього важливіший. Хоча, хіба можна було очікувати від нього чогось іншого? 

— Ми ще повернемося до цієї розмови, Марі. Обовʼязково повернемося! — Я відчуваю, як у грудях щось стискається. Гнів і образа змагаються з надією, яка вперто не хоче вмирати.

— Хіба що в іншому житті, Сашко, але там ти теж примудришся накосячити. Можеш не сумніватися. — Він знизує плечима у відповідь, а тоді біжить за другом. Я стою так декілька секунд. До останнього сподіваюся, що він повернеться, але його голос все більше віддаляється. — Ідіотка! — Я міцно стискаю волосся у своїх кулаках. — Як я тільки могла на це повестися? — Забиваюся у куток, притиснувши коліна до підборіддя. Скільки я ще дозволятиму йому топтати себе у багнюку?