13 глава

*Марія

Після цього поцілунку я розуміла лише те, що одним разом тут геть не вдовольнишся. Я потребувала наступної дози вже за мить. Тоді, коли моє дихання ще навіть не прийшло до тями. Коли мій розумів все ще був задурманений Сашком. 

— Тобі сподобалося? — він ніжно проводить подушечками пальців по моїх губах. Своїм питанням він ще більше заганяє мене в куток. 

— Вадим цілується краще. — Я не придумала нічого кращого, ніж ранити його у відповідь. Думала, що зможу пробачити ті огидні слова про мою наївність, але було надто пізно. Вони глибоко засіли в моїй голові й ця пластинка «самозакохана, вперта, нудна та зверхня дівчина» крутилася на повторі без упину. Я потрохи божеволіла від голосу, який мучив мене навіть уві сні. 

— Впевнена? — На диво, я не побачила в ньому люті. Лише щиру цікавість, сповнену виклику та рішучості. Він провів язиком по своїй ніжній губі і я різко виструнчилася. 

— Мг… — бурмочу я, навіть не слухаючи. Єдине, що я зараз хочу — ще один поцілунок. 

— Думаю, ти забудеш про те, що взагалі колись з ним раніше цілувалася після цього. — Він наступає з лукавою посмішкою на всі 32. Бере моє волосся й накручує собі на руку. Без будь-якого болю чи дискомфорту, так неначе робить це щодня. Він лоскоче своїм гарячим диханням мою шию. Грається зі мною, аж поки я не дивлюся на нього благальним поглядом. 

Після цього він залишає декілька трепетних вологих поцілунків у мене за вушком. Спускається все нижче й нижче аж до мого декольте. Я починаю тремтіти, бо всі ці відчуття такі нові для мене. Вони яскраві, мов феєрверки. 

— Вадим може старатися хоч до ранку, але цей твій особливий погляд належить лише мені, Лейро. Ти ж це знаєш? — Заперечно хитаю головою і він у відповідь ляскає мене по сідниці. 

— Знаю! — виривається з моїх вуст перед тим, як він знову цілує мене, вибиваючи повітря з грудей. Його руки блукають моїм тілом у пошуках звільнення від цих почуттів, які накопичувалися роками. Це бажання було витриманим і на смак таким же добрим, як старе вино. 

Я також втрачаю над собою контроль. Мені хочеться не лише отримувати, але й віддавати. Показати, що не лише я назавжди памʼятатиму цей поцілунок, але й він теж. 
 
Ковзаю долонею по його грудях, відчуваючи, як під шкірою напружуються м’язи. Сашко завмирає на мить — так, ніби не очікував від мене цього кроку. Його погляд темнішає, стає глибшим, уважнішим, і в цій тиші між нами раптом з’являється щось крихке й водночас небезпечно справжнє.

— Обережно, — шепоче він, притискаючи лоб до мого. — Ти навіть не уявляєш, що зі мною робиш.

— Уявляю, — відповідаю тихо, сама дивуючись власній сміливості. — Бо зі мною ти робиш те саме.

Він усміхається кутиками губ — не самовпевнено, а так, ніби визнає поразку. Його руки більше не блукають, вони зупиняються на моїй талії, тримають міцно, але бережно, наче я можу зникнути, якщо стисне сильніше.

У цей момент ліфт починає тремтіти. Ми повільно спускаємося на перший поверх і я відчуваю, як посмішка сповзає з моїх вуст. Вона сповнена образи на людину, яка вирішила так невчасно поремонтувати це чудо техніки. 

Як тільки двері відчиняються я бачу перед собою маму. Чорт! Вона спочатку сканує поглядом Олександра, а потім мене. Його зім'яту сорочку, наше скуйовджене волосся, мій блиск на його тілі. Не дивно, що вона складає пазлики докупи й починає шкірити до нас зуби, не приховуючи свого щастя. 

— Це не те, що ви подумали, — виправдовується Сашко, спершись на стіну. Моя мати настільки окрилена, що навіть не помічає його стан. Або ж вона просто ігнорує той факт, що Олександр похитується з одного боку в інший, неначе у коридорі сильний вітер. 

— Ні-ні, не треба нічого пояснювати. Марічко, я дуже рада, що ти зробила правильний вибір. — Вона плескає Сашка по плечу і ледь не підстрибуючи біжить назад у зал. Я краєм ока зазираю туди. Всі гості зібралися біля сцени аби взяти участь у лотереї. По моїх розрахунках, це дійство затягнеться ще на години три. Можливо, навіть довше. 

— Сьогодні знає моя мати, а завтра — ціла галактика. — Найменше, що я зараз хотіла — ділитися з кимось своїм особистим життям. А особливо, коли в ньому все було настільки химерно та незрозуміло. 

— Я поговорю з нею. Чесно. — Зараз він більше нагадує людину, якій варто поспілкуватися з унітазом. 

— Тільки часом не виблюй на неї. Ходімо вже. — Я віддаю адміністратору ключ. Його брови злітають, а на лиці так і написано «Ви що вже?». 

— Не морщ так сильно лоба, а то жодна жінка не гляне, — фиркає до нього Сашко. За що він отримає він мене під ребра. Адміністратору кортить кинути йому якусь єхидну фразочку у відповідь, але я зупиняю все своїм гучним: «Гарного дня! До побачення.». 

На щастя, вся преса зібралася у готелі. Ми можемо спокійно пройти до стоянки. Я спираюся на капот, втомлена стрімким розвитком подій. Можливо, це й була одна з найприємніших миттєвостей у моєму житті, але я про неї точно пошкодую. 

Я дивлюся на нього й намагаюся впіймати цю мить у пам’яті — таку живу, тривожну, небезпечно привабливу. Сашко стоїть поруч, спершись на авто, злегка блідий, але з тією самою усмішкою, в якій змішалися тріумф і втома.

— Ти шкодуєш? — питає він тихо, не дивлячись на мене. Наче боїться почути відповідь. Я зводжу плечима.
 — Я ще не встигла, — чесно відповідаю. — Але це не означає, що не буду. — Він нарешті повертається й дивиться прямо в очі. Без гри чи зухвалості. І це лякає більше, ніж усі його впевнені кроки в ліфті.

— А я шкодую, що не напився ще більше. — У нього починається гикавка і я не втрачаю шансу аби потролити його. Повторюю ту саму фразу в глузливому тоні, що викликає у нього чергову посмішку. Хай там як, але мені подобалося бачити його таким розслабленим. 

— Чому? — Я поправляю його світлі пасма, які виблискують на сонці. Прочісую їх пальцями назад, але вони не підкоряються. Такі ж вперті, як і сам Сашко.