12 глава

*Марія

— Покараєш? Глянь у що ти перетворився! — Двері ледь не злітають з завіс, коли Вадим штовхає їх ногою. Я скрикую від несподіванки. Як довго він там стояв і навіщо вдерся, мов злочинець? 

— Вона тобі не належить, зрозумів? — Сашко підводиться на ліктях. Його погляд у бік друга пронизливий та сповнений люті. — Я втомився бачити тебе на кожному кроці, Вадиме. Можеш хоч 24/7 ходити за мною по пʼятах, але це нічого не дасть. 

— Ти — огидний. Я прийшов сюди не заради тебе, тому замовкни. — Він штовхає Олександра назад. Добре, що позаду лежало декілька подушок і Сашко не вдаряється головою. Вперше я бачила Вадима таким грубим. Мені навіть стало лячно залишатися з ним в одній кімнаті. 

— З якого це дива? Тебе хтось сюди кликав? Ми й без тебе придумаємо, як згаяти час. Можеш про це не перейматися. — Сашко кладе долоню мені на стегно і після цього Вадим спалахує, мов сірник, погасити який практично не можливо. 

— Забрав руки, бо залишишся без них. — Він хапає Олександра за краї сорочки. Хитає ним у різні сторони, але той все одно міцно тримає мене за ногу. 

— Це все, що ти можеш, Вадюша. Ти відчуваєш себе героєм поруч зі мною лише коли я пʼяний. І хто ще з нас жалюгідний? — Після цих слів Вадим дає Давиденку гучного ляпаса. Відчуття такі, неначе я сама на власній щоці відчула цей удар. 

— Це все, що ти можеш, — відповідає Сашко, сміючись. Я помічаю кров на його губах. Від цього видовища моє серце стискається сильніше. 

— Ні, дорогенький. Це лише початок. — Я розумію, що ліжко зараз перетвориться на поле бою, якщо я не втручуся. Мій погляд метається між хлопцями. 

— Іди геть, Вадиме, — твердо заявляю я. В останній момент я намагаюся поставити себе на його місце. Уявляю, якби ми з Люсі посварилися через якогось хлопця. Втім, жодні образливі слова подруги б не змусили мене підняти на неї руку. Я не розумію, що на нього найшло й не маю сил розбиратися у цьому. — Негайно припиніть цей цирк! 

— О, то виходить, я вам таки завадив. Можливо, ти нарешті визначишся хто в цій історії третій зайвий? — Його підвищений тон стає каталізатором моєї агресії. Я ніколи не давала йому ніяких обіцянок, навіть найменших. 

— Думаю, що я. Вам і без мене б тут було чудово, хлопці. У тебе немає жодних прав висловлювати свої претензії, Вадиме. Повертайся назад. — Він міцніше стискає долоні, а тоді поправляє свій костюм і йде. 

— Ти вибрала мене навіть після всього, що він набрехав… — Сашко вимахує пальцем у повітрі, мов чарівною паличкою. Я біжу у ванну кімнату, знаходжу там серветки й починаю витирати кров з його лиця. — Така турботлива. — Чорт! Він виглядає милим навіть зараз: з розбитою губою та неприємним запахом алкоголю з рота. 

— Не сприймай це на свій рахунок. Я просто не збираюся платити за зіпсовану постіль, — сичу я, спускаючи його з небес на землю. Мені варто було піти з Вадимом, але я знову вибрала не ту дорогу. 

— Яка ж ти жорстока, — обурюється він, надувши губи. Довго у нього сердитися не виходить. Він, мов немовлятко, продовжує гратися моїм волоссям. 

— То все ж таки турботлива чи жорстока? — цікавлюся я, гладячи його голову. У такому стані він здавався мені доволі безневинним. Можливо, це та справжня версія Олександра Давиденка, яку він від мене приховував всі ці роки?

—  Не знаю, Марі. Інколи мені здається, що я знаю про тебе абсолютно все, а інколи… що геть нічого, — відповідає той перед тим, як покласти голову мені на коліна. — Памʼятаєш, я в дитинстві любив загадки? — Схвально киваю на його слова. — Так ось, ти єдина, яку мені не вдалося розгадати. 

— І ти вирішив, що на пʼяну голову це буде простіше зробити? — питаю я вже м’якше, ніж хотіла. Він закриває очі, ніби смакує мій голос, і зітхає так, наче йому нарешті дозволили відпочити.

— Ні. Просто хотів забутися. Не памʼятати деталей цього вечора. Якби не ти, то я б сюди взагалі не прийшов. — Впевнена, що зараз він готовий розповісти мені всі свої найпотаємніші секретики. Варто мені лише правильно сформулювати питання. Перемога на посаду голови студентського уряду могла вже бути у мене в кишені. Втім, скористатися пʼяним хлопцем здавалось чимось надто підступним та аморальним. Наша колотнеча виснажувала, але водночас вкрай заводила. Я хотіла бути чесним суперником. Достойним. 

— Думаю, тобі вже пора додому. — Ми б могли тут чекати цілу вічність, але рано чи пізно батьки будуть бити на сполох. Потрібно вшиватися і то чим швидше. 

— Тільки якщо з тобою. — Я просовую руку в його кишеню і дістаю звідти ключ від його автомобіля. 

— Я поведу, — кажу твердо, хоча серце калатає так, ніби зараз вискочить із грудей. Останнє, що мені зараз потрібно — це щоб Сашко сів за кермо в такому стані.

Він підводиться повільно, спершись на моє плече. Теплий, важкий, пʼянкий — у всіх сенсах цього слова. Я ледве втримую рівновагу, коли він нахиляється ближче.

— Мабуть, це найкращий вечір за останній час, — бурмоче він мені в шию. Його подих гарячий і трохи солодкий від алкоголю.

— Чому? — Я зачиняю двері й ми йдемо, колихаючись в різні сторони, до ліфта. 

— Бо мені не доводиться грати роль, а ще — ти поруч. — Ми заходимо в ліфт і опиняємося сам на сам у закритому просторі. Тиша всередині робить це приміщення ще меншим. Настільки, що хочеться втиснутися у стіну аби звільнити хоч трішки простору. 

Я нервово дивлюся на табло. В який момент цифри на ньому перестають змінюватися. Коли я ще раз натискаю на кнопку, то нічого не відбувається. Нервово продовжую тиснути пальцем, аж поки Сашко не опускає мою руку. 

— Ми застрягли в ліфті, Лейро. — Його гарячий подих ковзає по моїй шкірі. Він прокочується по кожному її клаптику і зупиняється десь у моїх вологих трусиках. Там воно скручується у тугий вузол, що змушує мене схрестити ноги. 

— Не називай мене так. — Він був єдиним чоловіком, який знав моє друге імʼя. Я приховувала його від усіх, бо терпіти не могла кожну його букву. Втім, з його вуст воно звучало як щось потаємне. Як щось тендітне, ніжне та особливе. Мов секретний код, що розблоковує якісь загадкові двері, до яких обмежений доступ.