11 глава

*Марія

— Ну дівчата! Я більше не можу так. Чи не могли б ви бодай сьогодні поставити на паузу свій бойкот. — Від благального погляду батька у мене стискалося серце. Я не хотіла його засмучувати, але вона почала перша. 

Мама в черговий раз перетнула мої особисті кордони й тиждень тому я не стала мовчати. Сім днів ми й словом не обмовилися. Вона лише довгим поглядом проводила мене під час кожної вечері, зціпивши зуби. Наша сварка відобразилася і на батькові, який опинився між двох вогнів. 

— Скажи мамі, що я почну з нею говорити, як тільки вона попросить вибачення. — Квіти від Вадима вже зівʼяли, записку я сховала у свій дитячий записник, що закривається на замочок. Втім, перед моїми очима все ще картина, як моя мама, мов той злодій, нишпорить у моїй спальні. 

— Передай нашій доньці, що вона ще занадто юна аби щось приховувати від власної матері! — Вона стоїть біля дзеркала і пшикає лаком на своє волосся у декількох метрах від мене. Я чую кожне слово, але батькові доводиться все повторити, неначе папужці.

— Та ходімо вже! — Марк починає шарпати батька за штани.

— Синку, почекай. Без тебе всі кекси не зʼїдять. — Тато дає йому улюбленого ведмедика і у нього стає на одну проблему менше. — Як мені пояснити своїм партнерам чому моя донька та дружина не говорять між собою? — У його голосі звучало щось більше, ніж зневіра, швидше розчарування. Я відвела погляд, але сховатися від власних мук совісті не вдалося. 

— Кому яке діло, хто з ким говорить? Вони хіба заради цього йдуть на відкриття готелю? — Мама виходить червоною помадою за контур і починає лаятися. Батько міцніше стискає в руках подарунок, а тоді махнув на нас рукою. 

— Та робіть, що хочете! Я з Марком буду чекати на вас у машині. — Він бере ключі з полиці й виходить на вулицю. 

Мені теж потрібно нафарбувати губи блиском, тому я покірно чекаю поки мама закінчить. Я розумію, що настрій у всіх зіпсований і я не хочу ускладнювати все ще більше. 

— Ми з Сашком ніколи не будемо разом. Ти ж це розумієш? — обережно запитую я, тупцяючи з однієї ноги на іншу. Ці туфлі некомфортні. Відчуття, мов я стою на ходулях, які от-от зламаються. Мене дратували подібні заходи, які вимагали не лише дрес-коду, а й поведінки у стилі «я хороша та привітна дівчинка, яка дуже хоче поговорити зі всіма під ряд про погоду чи закуски». Хотілося сховатися від цього пафосу десь під ковдру, змити весь цей товстий шар макіяжу і зняти обтислу сукню, в якій я не можу дихати на повні груди. 

— Ти розчаровуєш мене, Марі. — Вона намагається вдарити рідну доньку у болюче місце. Замість удару у відповідь я переводжу все в жарт з думкою про те, що не хочу засмучувати тата. 

— Так само як Адель розчарувала Роберта, коли почала пʼяною на його дні народжені стрибати з пляшкою шампанського в басейн? — Кутики маминих вуст миттєво повзуть вгору. Вона звільняє мені місце біля дзеркала і починає збирати речі у свій крихітний клатч, з яким потім весь вечір буде носитися батько. 

— Вона знову щось вчудить і їм буде не до нас. Ходімо! 

Після першого ж кроку моє волосся залипає у шарі блиску. Витираю долонею лице і сідаю позаду тата. Мені скручує живіт всю дорогу від хвилювання. Василенки покликали на відкриття пів міста. Очевидно, що і Сашко, і Вадим будуть тут. Сварка з мамою була ще квіточками у порівнянні з тим, що чекало на нас попереду. Під хіти 90-х та жахливий спів тата, який попав рівно в одну ноту за останнім 30 хвилин, ми їдемо на захід. 

Коли ми паркуємося біля високого сучасного готелю, я розумію, що ця вечірка буде не такою вже й гнітючою, як мені здавалося. Ми ступаємо на червону доріжку й у цей момент, я відчуваю себе зіркою. Після спільних сімейних фото та декількох десятків питань від преси, ми зникаємо за чорними дверима. Тут неначе інше життя, яке спеціально поставили на паузу заради цього вечора. Звичний хол та рецепція радше нагадують галерею. 

— Ілля вибрав морську тематику. Я навіть не уявляв, що він додумається до такого! — Батько з інтересом розглядає стіну, схожу на «соляні гіганти» навколо Мертвого моря, які ми бачили під час однієї з відпусток. Я підходжу ближче й розумію, що він цих стін віє справжнім запахом моря. Це щось фантастичне! 

Ми розглядаємо картини на морську тематику з келихом шампанського, а потім проходимо в наступну залу, де вже народу трохи більше. Посередині ресторану на імпровізованій сцені група грає джаз. Я вже забуваю, що не хотіла сюди йти. Не згадую і про батьків, і про сварку з мамою. Підходжу ближче, щоб скуштувати декілька своїх улюблених десертів і тут відчуваю тепло десь біля свого вуха. Ігнорую його і кусаю тарталетку. 

— Від мене не сховаєшся, Марі. — Я опускаю погляд на руки, розставлені по обидва боки столу. Вони замикають мене у пастку без жодного шансу втечі. 

— Я в хованки з тобою ніколи не грала і не збираюся, — обурююся я у відповідь. Добре, що здогадалася сказати це перед тим, як обернулася. 

— Подобається? — Я дозволяю собі глянути на нього у свій його красі роздягнути подумки догола. О Боже, мені тепер цікаво, який він на смак, а не ці кляті тарталетки. 

— Тобі не можна носити костюми, Давиденко. — Мій погляд ковзає по білій сорочці, з якої визирає якийсь шматочок плівки чи чогось подібного. 

— Знаю, люба. Мені без них теж зручніше. — Він нахиляється і з посмішкою на всі 32 нахабно зʼїдає тарталетку з моїх рук. Залишається декілька слідів від крему на моїх пальцях. Він підносить їх до своїх вуст і облизує, не відводячи від мене погляду. 

— Давиденко, що ти в біса витворяєш? Вже напився? — Його очі сповнені неприродного блиску. Видно, що він вже добре хильнув. 

— Я лише роблю те, що дуже довго хотів. — Різко виструнчуюся від сильного імпульсу нижче живота. Мені хочеться провалитися під землю від власних бажань. 

— Ти просто пʼяний. Не верзи дурниць! Краще скажи, що це в тебе? — запитую я, пальцем вказуючи на незрозумілий клапоть на його грудях.