10 глава

*Марія 

Чергова наша незрозуміла розмова закінчується третім зайвим. Садівник приносить ще один ящик з цибулинами і я голосно стогну, відчуваючи землю на кожному клаптику своєї шкіри. Вона прилипла до моїх капронок в гумових чоботах, під моїми нігтями, у волоссі. Навіть запах її засів десь глибоко на моєму одязі. 

— Ех, молодь. — Садівник безнадійно махає рукою, неначе ми приречені навіки застрягти у цьому саду. — Як ви справитеся з сином та будинком, якщо навіть дерево не може посадити? — Він починає поправляти саджанець і моя агресія злітає десь високо, робить дірку в озоновому шарі, а потім повертається назад. Це тупе покарання ні що інше, як знущання з нас. Звідки я маю знати як правильно саджати кущі чи дерева, якщо в універі не вчать цього?  

— Жити нам є де, а за сина не переживайте. Якось і без вас впораємося, — гаркає до нього Давиденко, втомлений не менше, ніж я. Я помічаю, як по його лобі стікає цівка поту і мені стає щиро жаль його. 

— Ідіть звідси, а то ви мені ще більше клопотів наробите, ніж допоможете. Потім до ночі буду пересаджувати. — Після цих слів Сашко демонстративно знімає рукавиці, які прилипли до його долонь. Він розвʼязує фартух і допомагає мені. 

— Нас двічі просити не доведеться. Ходімо, Марі. — Не можу підвестися, бо у мене болять ноги від незручної пози. Коли я роблю спробу встати, то різко перехиляюся і падаю назад. Моя дупця приземляється на відкритий мішок з добривом. Різкий неприємний запах та тупий біль змушують мене скривитися. 

— Господи, та йдіть вже! — кричить садівник, погрозливо вимахуючи лопатою. Сашко подає мені руку, а тоді струшує з моїх речей бруд. 

— Але ж покарання, — пригадую я. Останніми днями в кабінеті директорки я буваю частіше, ніж вдома. Мені не хотілося опинитися там ще раз через порушення правил. — Ми ще не закінчили. 

— Я скажу, що ви все це посадили, тільки, заради Бога, не створюйте мені більше проблем. — У мене немає жодних причин довіряти цьому чоловіку, але грозові хмари над нашими головами таки змушують мене забратися з цього клятого саду. 

Ми з Сашком швидко відходимо від клумб, неначе тікаємо з місця злочину. Мені хочеться подякувати садівнику, але в моєму голосі стільки злості та виснаження, що жодне «дякую» зараз не пролізе. Тим паче він уже бурчить собі під ніс щось про «загублене покоління, яке тільки вміє у смартфонах клацати й цурається фізичної роботи». 

— І за що нам все це? — виривається з моїх вуст. Я навіть обернутися боюся аби не дивитися на свої шорти. Після таких пригод можна їх одразу в смітник відправити й більше про них не згадувати. 

— За твої витівки, Марі. — Я бачу, як він включає свій гаджет і йому один за одним починають надходити повідомлення. — Ось. І що мені з цим робити? — Дивлюся, як на екрані зʼявляються десятки повідомлень від дівчат. Це не просто «Привіт, як справи?» чи «Можна з тобою познайомитися?». Вони цілком серйозно скидають йому свої фотки й пропонують зустрітися у них вдома. У мене аж щоки спалахують від ревнощів. На емоціях я одним кліком видаляю додаток, обіцяючи собі, що більше не підпишуся на подібну авантюру. Ніколи!

— Більше нічого не доведеться. Якого біса ти взагалі завантажив той додаток? — Ця ідея була спонтанна. Я побачила застосунок і вирішила удосконалити свій план. Насправді ж це було імпульсивне рішення, прийняте внаслідок ревнощів. Стільки років я намагалася привернути його увагу, а він сліпо шукав знайомств де-інде, вдаючи, що мене немає. 

— Від нудьги, — відповідає той, знизуючи плечима. — Хіба у тебе ніколи не було моментів, коли тобі ставало нудно і ти вирішувала якось урізноманітнити свій вечір? Невеличка пригода без жодних обовʼязків та продовжень. — Він говорить про це так невимушено, неначе переспати з кимось — це те саме, що випити чашку кави. 

— Ні, — бурмочу я, спершись на його авто. Моє особисте життя було схоже на Чупакабру. Його не існувало, але всі в нього вірили, особливо моя мати, яка вже написала список родичів, яких треба покликати на весілля. — Я — не ти, Олександре. — Ця фраза боляче пронизувала мене. Попри те, що я була закохана в нього, мій мозок вперто кричав: «Ви занадто різні й не створені один для одного». І справа не в тому, що він більше любить яблука, а я — виноград. Річ у тім, що ми рухаємося різними дорогами, які протилежні одна від одної. З кожним днем ми все сильніше віддаляємося і як би не хотілося це визнавати, але настане момент, коли я відчиню вікно й більше його не побачу. Він не буде жити до старості з батьками і я теж. Якою б гнітючою не була реальність, але наші рідні, універ та теніс — це єдине, що нас обʼєднувало. 

— Хочеш сказати, що в тебе нікого не було…? — він починає сміятися, але коли я мовчу, то він прикриває рота долонею. — Зовсім? 

— Якщо хтось дізнається про це, то одними фотками тут не обійдеться, зрозумів мене? — Він схвально киває, але я з острахом відсторонююся. На такі теми ми не говорили навіть з батьками. Ненароком я поділилася з Олександром чимось інтимним, про що він не мав знати. І лише зараз я розуміла, що цю інформацію він може використати проти мене. Саме в той момент, коли я найменше цього очікуватиму. 

— Знаю, ти вважаєш мене недоумком, але я вмію зберігати таємниці, Марі. Просто не розумію, чому так сталося. Ти не та дівчинка, якій бракує уваги. — Він мав рацію. Я отримувала романтичні записки від своїх одногрупників, запрошення та побачення, цікаві та милі подарунки. У відповідь я лише холодно відшивала усіх залицяльників. Мені не вірилося, що можна збудувати стосунки там, де немає кохання. — Невже у тебе не виникало бажання провести ніч з якимось чоловіком? Жодним? Тільки я серйозно. — Найіронічніше те, що саме той єдиний чоловік стояв навпроти мене і засипав мене купою безглуздих питань, навіть не здогадуючись, що був моїм заповітним бажанням на дні народження, Новий рік чи у той момент, коли я бачила, як падає зірка. 

— Спочатку це, а потім — все інше, — відповідаю я, приклавши його долоню до свого серця, яке намагалося вирватися з грудей.