9 глава

*Марія

Моє імʼя сьогодні на останній парі називали частіше, ніж Люсі брала телефон до рук. Слова Сашка не давали мені спокою й душили невидимою мотузкою відколи ми розійшлися в коридорі університету. Я хотіла докопатися до правди, але розуміла, що більше він так просто не підпустить мене. Боюся лише уявити, як він відреагує коли дізнається про мене й Вадима. 

— Марі, тебе ще довго чекати? — Подруга жартома штовхає мене в плече і я нарешті підіймаю очі вгору. Аудиторія практично порожня. Лише декілька студентів на задніх партах продовжують про щось дискутувати. 

— Біжи. Мені ще потрібно з покаранням розібратися, — відповідаю я, кусаючи нижню губу. 

— Ну-ну, удачі вам. Ви там не перестарайтеся з тими саджанцями. — Люсі придушує свій іронічний сміх, заграючи до мене бровами. 

— Ти справді думаєш, що між нами щось можливо? — Я швидше повірю у Миколая, ніж у це. Якщо завтра настане кінець світу, то навіть такий розвиток подій буде більш реалістичним. 

— Мене вже нічим не здивуєш, Марі, але за вашим любовним трикутником вельми цікаво спостерігати. Думаю, я почну ходити в універ частіше, щоб нічого не пропускати. — Засовую блокнот у сумку й виводжу Люсі під руку з аудиторії, аби вона не наговорила зайвого при свідках. Достатньо того, що всі й так гудуть про мене та Олександра.

— І навіть пропустиш свої турецькі серіали? — Очам своїм не повірю! Вона навіть від мене трубку не бере, коли щось нове виходить. До неї хоч голуба з листом посилай у день премʼєр. 

— Та тут ще цікавіше, Марі. — Ми виходимо з аудиторії і я бачу на найближчій лавочці Вадима. Він з заплющеними очима притулився до стіни. Точно! У нього ж пари раніше закінчилися. 

— Все, маю бігти. — Тричі цілую Люсі в щоки й прощаюся з нею. Як би я не любила проводити час з подругою, але сьогодні ним доведеться пожертвувати заради омріяної перемоги у конкурсі. 

— Вадим, — тихо шепочу поруч з його вухом, але він ніяк не реагує. Хтось з дівчат поруч падає на слизькій плитці й починає лаятися, але він знову навіть не моргає. Мені доводиться йти на радикалі міри. Я обережно цілую його в щоку від чого він підстрибує, вдаряючи мене у підборіддя. 

— Марі! Вибач, я не хотів. — Він спочатку дує повітрям на місце удару, а тоді прикладає недопите айс-лате до моєї шкіри. 

— Все добре, — заспокоюю його, поки він від страху ще швидку допомогу не викликав. — Пройде. Ти ж не хотів, — починаю виправдовувати Вадима, аби він не почувався винним. 

— Ти просто так неочікувано підкралася. Я подумав, що це хтось прикол тягне. — Я забираю від підборіддя стакан і сідаю поруч. Шкіра ще трохи щемить. Мабуть, скоро зʼявиться синяк, але він мине. Ще б думки про Сашка так швидко проходили… 

— Ти що тут робиш? — переводжу тему, щоб не розплакатися від думок про Давиденка. 

— На тебе чекав. Хотів додому провести. — Забути Олександра не вдається, бо у мене перед очима зʼявляються шкільні спогади. Ми вчилися в одному класі й він носив мій портфель додому. Це один з тих світлих спогадів, який я бережу про нього. 

— Сьогодні не вийде, Вадиме. Мене покарала директорка і я змушена садити рослини разом з Олександром. — Його кутики вуст повзуть вниз і я бачу, який він злий та розчарований від згадки про свого найкращого друга. Гадала, що вони вже помирилися, але схоже, що ні. 

— Жаль. — У відповідь я заплющую очі й легко торкаюся його вуст своїми. Він завмер, в очікуванні моїх наступних дій, але я відстороняюся. Це мав бути всього лише безневинний поцілунок, але щось у моїй голові кричало «не роби цього, бо пошкодуєш». Коли я обернулася, то помітила ошелешеного Олександра. Це не були мої галюцинації і якісь невідомі голоси в голові. Це був він! 

— Я не ясно висловився? — холодно промовляє той, міцно стискаючи лямку свого рюкзака. Він дивився на нас так, неначе побачив найогиднішу річ у світі. Мій шлунок стиснувся від його голосу. 

Вадим хоче щось відповісти, але я вибачливо цілую його в щоку й відходжу у бік Давиденка. Ще однієї сутички моє серце може просто не пережити. 

— Вибач, мені треба бігти. Побачимося завтра. — Хоч наша розмова й не вдалася, поруч з Вадимом я не відчувала тієї ж напруги, що й з Сашком. 

Олександр навіть не чекає, поки я підійду ближче. Він розвертається та іде вперед коридором швидкими кроками — настільки, що мені доводиться трохи бігти, аби його наздогнати.

— Що мені зробити аби то дала йому спокій? — різко каже той, загальмувавши. Я вдаряюся об його тіло й в останній момент він рятує мене від «поцілунку» з плиткою, зловивши за талію. Олександр тримає мене так близько, що я відчуваю його подих на своїй щоці. Теплий, трохи прискорений — як у людини, яка щойно втримала себе від того, щоб нагримати на мене. Його руки на моїй талії не впевнені: наче він не знає, тримати мене чи відштовхнути. Я підіймаю очі й бачу в ньому не злість, а збентеження, яке він намагається сховати під звичною різкістю. І від цього всього між нами стає дивно тихо, ніби всі розмови в коридорі раптом відсунулися на другий план.

— Можеш відпустити? — тихо запитую я, хоча всередині зовсім не певна, що цього хочу. Його пальці ще мить лежать на моїй талії, ніби він перевіряє, чи не впаду знову, а чи, може, перевіряє самого себе на витривалість. Потім повільно, не різко, але й неохоче, він прибирає руки. Я помічаю, як він ковтає повітря, ніби намагається зібрати докупи слова, які весь цей час гнали його вперед коридором.

— Мені потрібна відповідь, Марі. — Олександр нервово проводить долонею по потилиці. Він дивиться в кінець коридору, неначе там порятунок від мене. 

— Хочу, щоб ти зняв свою кандидатуру. — Це б не полегшило біль від його образливих слів, але… Мені б не довелося стрибати вище голови заради цієї перемоги. 

— Навіщо ти просиш неможливе? Будь ласка, назви щось реалістичніше! — Я бачу, як він стискає кулаки, ніби намагається втримати себе від… чого? Вибуху? Зізнання? Втечі? Я не встигаю розібрати, бо він уже робить крок назад, але не йде — просто стоїть переді мною, наче прив’язаний власною впертістю. — Вадим зробив помилку цим зізнанням, але не треба карати мене, Марі. Я неспроможний дивитися на вас!