8 глава

*Марія

Хол університету «Візор» був наповнений зневажливим сміхом студентів, поодинокими хтивими зітханнями та криками Олександра. Він одна за одною знімав зі стін рамки, де ще вчора були знімки видатних випускників нашого навчального закладу, а вже сьогодні — його оголені фото, які він скидав дівчатам. Вчора я з обережністю хакнула його телефон, а сьогодні з тріумфом йшла по коридору, мов зірка по червоній доріжці. Бракувало лише папараці, які б фотографували мене та засипали надокучливими запитаннями. 

— Ти це зробила? — Він хоче сказати ще щось, але його вуста завмирають. Таке враження, що Олександра Давиденка поставили на паузу в реальному часі. Його погляд ковзає моїм новим образом. Якщо він у чомусь і мав рацію, так це у тому, що мені не варто підкорятися правилам, навіть університетським. Я замінила білу сорочку на обтислий вишневий лонг з вирізом на грудях, а плісеровану спідницю — на шкіряні шорти. Хоч на вулиці й було доволі жарко, я взула високі лакові чобітки, які так і кричали: «я тут і вам варто мене боятися». Моє волосся більше не було зібране в охайний пучок чи хвіст. Воно хвилями спадало по моїх плечах, оповите солодким запахом парфумів. Вишенькою на торті став яскравий макіяж з акцентом на вустах. 

— Так, я. — Гордо промовляю, навіть не каючись. Судячи з реакції студентів, то мій план спрацював на всі 100%. — І це ще не все, любий. — Я дістаю з кишені свій телефон і публікую його анкету та сайті знайомств з тими самими фото. 

— Що ти зробила, Марі? — Він вихоплює мій гаджет і нервово стогне собі в долоню. Олександр тремтить, як після удару струмом. Він кліпає повільно, ніби картинка перед очима не встигає перезавантажитися. Навколо нього вирує шум: хтось свистить, хтось нервово хихикає, хтось знімає все це на телефон, щоб потім викласти в мережу й зібрати лайки. У будь-якому випадку, кожна жива душа у цій будівлі обговорює ці фото. 

— А що поганого? Тепер ти можеш спати з ким забажаєш і навіть не переживати про те, що якась наївна дівчинка привʼяжеться до тебе. Це ж безплатна реклама. Міг би й подякувати! — Я роблю крок, щоб спертися на стіну й відчути бодай якусь опору. Попри те, що я намагалася говорити впевнено, мій голос все ще тремтів від образи. 

— Подякувати? Та ти геть з глузду зʼїхала. — Олександр знизує плечима, стискаючи гаджет так, ніби хоче зламати його або провалитися крізь підлогу.

— Ти завжди любив увагу. Тепер ти отримаєш її вдосталь. Як на мене, то це справедливо. Єдине, що я зробила — це вирішила використовувати твої ж методи. — Лише третій день навчання, а я вже на межі того, щоб здати свою кандидатуру і втекти з цього міста, лиш би не бачити його.

— Не думаєш, що це може тобі нашкодити? Це удар не лише по моїй репутації, Марі. Ця війна ще не закінчена. — Він розвертається й різко біжить по сходах на другий поверх. Я хочу піти за ним, але мене зупиняє Вадим з посмішкою та крихітним саморобним букетом. 

— Це для тебе. — Він вітається зі мною обіймами, а тоді віддає букет, що менший за його долоню. Попри крихітний розмір кожна квітка зроблена досконало. Я навіть помітила маленькі шипи на троянді. У мене зникає дар мови, бо ніколи ніхто не робив для мене нічого подібного. — Не сподобалося? — Кутики його вуст повзуть вниз і я розумію, що занадто довго тривав мій ступор. 

— Що ти. Зовсім ні. Він прекрасний. — Вадим видихає з полегшенням і сідає на підвіконня. 

— Радий, що сподобався. Ти як? — Вчора я написала йому в інстаграмі й подякувала за квіти. Чесно кажучи, то я взагалі не ображалася на Вадима, бо він просто розповів мені правду. 

— Вже краще. — Я дивлюся на годинник, а тоді знову на натовп. Люсі ніде немає і це означає лише одне — вона знову запізнюється. 

— Це ти помстилася Сашку цими фото? — обережно запитує Вадим, колупаючи нігтем стіну. Він помітно нервує поруч зі мною, хоча це банальна розмова. Я задаюсь питанням: Чому він не може поводитись так само як Олександр? Бути таким самовпевненим та нахабним поруч зі мною. 

— Гадаєш, це було занадто? — У погляді Сашка я бачила не лише гнів, але й сум та розчарування. Ці емоції змусили мене вагатися. А чи все я роблю правильно?

— Я не… — Люсі перебиває Вадима. Вона захекано спирається на підвіконня. Мовчки дістаю з рюкзака пляшку води й вона вдячно мені киває. 

— Всюди вас шукала. Тут народу стільки навіть у перший день навчання не було! Це що нині якесь свято? — Вона робить декілька ковтків, а тоді повертає мені напівпорожню пляшку, вкриту її червоною помадою. Один кучерявий локон падає їй на очі і я закладаю пасмо за вухо Люсі. 

— А ти фото не бачила? — здивовано питає Вадим. 

— Які ще фото? — Він сунеться вбік і подруга сідає поруч з ним, весело махаючи ногами. — Ну що ж ви мовчите. Розказуйте вже. Поки ще пара не почалася. — Вона надуває жуйку й велика рожева кулька тріскає прямо перед очима Вадима, що змушує його підскочити. 

— Якими обклеєна вся школа, Люсі. Я хакнула його телефон і виклала інтимні фото. — Подруга з подивом відкриває рота, але відреагувати не встигає, бо по гучномовцю називають моє імʼя та прізвище й просять підійти до кабінету директорки на розмову. 

— Схоже, що твоя витівка не пройшла повз вуха адміністрації. Удачі тобі! — Люсі заспокійливо плескає мене по плечі, але це ніяк не допомагає. Не можу повірити, що Сашко мене здав. Це ж так низько! 

— Марі, може я піду з тобою? — цікавиться Вадим. Я з посмішкою цілую його в щоку, а тоді відстороняюся. 

— Ні, я розв'яжу свої питання сама. — Люсі хихочучи малює сердечко в повітрі за нашими спинами. Я показую їй язика, бо між мною та Вадимом не може бути нічого серйозного, а тоді пішла до директорки. 

Коли я зайшла в кабінет, то на одному зі стільців сидів розлючений Олександр. Я хмикнула й сіла навпроти. Тоді директорка нарешті відвела погляд від вікна й глянула на нас. Її щоки розчервонілися від сорому, а на очах аж вени виступили від злості.