6 глава

*Марія

Він здивовано моргає, а потім щипає себе за руку, мов це його сон. Пакет у його долонях починає шурхотіти. На обличчі Вадима змішалося одразу дві емоції — страх та захват. Позаду Олександр пирхає, ледь приховуючи посмішку. Саркастичну та зухвалу. Одну з його фірмових, яку він часто кидає мені при зустрічі. 

— Ем… Звісно, Марі. Якщо дуже потрібно. — Ми одночасно починаємо роздягатися. Я не відводжу погляд від Вадима, який хоче мов страус заритися у пісок від збентеження. Коли я розстібаю останній ґудзик, то він геть заплющує очі. 

— Не подобається? — Я стою перед ним в одному лише бюстгальтері, надіючись, що він своїми жартиками розрядить напругу між нами. 

У цю мить Сашко кидає свою ракетку і впевненим кроком йде до нас. Женя та Люсі стоять обернуті спинами, обговорюючи якийсь предмет. Вони обернулися, аби не соромити мене, але Давиденко вирішив вчинити інакше. 

Олександр зупиняється прямо переді мною — занадто близько. Настільки, що я бачу, як у нього сіпається м’яз на щелепі. Спершу він навіть не дивиться на моє обличчя. Його погляд ковзає по мені, коротко, різко, так, ніби він намагається стримати якусь реакцію. Потім підійматися вище, впираючися у мої очі, і я вперше бачу в ньому не злість, не зверхність — а чисту, концентровану зухвалість, від якої тепло розтікається вздовж хребта.

Він висмикує у Вадима з рук поло і простягає мені. Наказовим тоном він шепоче: 

— Одягайся, — промовляє той, так щоб чула лише я. 

— Ще вчора ти просив мене роздягнутися! — кричу я, склавши руки на грудях. Моє серце починає битися від сильної напруги. З вуст Жені та Люсі виривається здивоване «Ого!». Трясця! Я думала, що їх не цікавить цей цирк. 

— Ми чогось не знаємо? — запитує Вадим, проковтнувши образу. — Між вами щось було? — його хороший настрій зносить неначе хвилею. Я бачу, як його очі, повні люті, кидаються на Сашка. 

— Це не твоя справа, Вадиме, — він кладе руку на плече другу, щоб той зупинився. — Вона не для тебе, зрозумів? — Я натягую на себе поло Вадима, просякнуте запахом моря, кави та його огидних хімозних смаколиків. 

— А для кого тоді? Для тебе? Ти ж казав… — він струшує руку Сашка, мов це якийсь непотріб. Я була шокована поведінкою хлопців. Моя маленька гра вийшла з-під контролю, а все тому, що я прорахувалася. 

— Заткнися, Вадиме. Ти пошкодуєш про свої слова. — Сашко повільно повертає голову, і те, як у нього змінюється погляд, змушує мене похолонути. Зухвалість зникає. На її місці з’являється щось значно небезпечніше — спокійна, майже льодяна рішучість. Він на межі, ходить по тонкому лезу, готовий вдарити свого найкращого друга у будь-який момент. 

— Та пішов ти, — Женя стає між хлопцями, перешкоджаючи бійці. 

— Марі, відійди, будь ласка, в сторону. — Я продовжую заціпеніло стояти, аж поки Люсі не тягне мене в бік лавки. 

Вмить Вадим різко змінюється. Він підводиться й підходить до мене. Без жодної люті чи страху. Лише спокуслива посмішка, неначе у божевільного генія. 

— Що він казав? — запитую. Мене б не мало це хвилювати, але я не піду звідси, поки не дізнаюся правди. 

— Вадиме, будь ласка, — Сашко дивиться на нього благальним поглядом. Вперше я бачу його таким розгубленим та вразливим. Що в біса відбувається?

— Хіба у мене залишилися причини мовчати? Після всього? — Олександр заперечно похитав головою. 

— Хлопці, закінчуймо цей цирк. Ми ж не у дитячому садку, вірно? — Женя намагався розв'язати це питання мирно, але річ у тім, що ні я, ні Вадим більше не збиралися зупинятися. 

— Не цього разу, — гаркає друг Олександра. — Марі, тобі варто знати правду про свого суперника. Думаю, мої почуття до тебе ні для кого не будуть секретом. — Так, я все знала, але була вражена тим, що він заговорив про це відкрито ще й при своїх друзях. — Я поділився про це з Сашком, бо вважав, що він добре тебе знає і дасть якусь пораду. 

— Якого біса? — Сашко хоче закрити йому рота, але Женя відтягує його назад. 

— Вже надто пізно. Нехай говорить, — продовжує той, заспокоюючи його. 

— Продовжуй, Вадиме. — Я відчуваю, як мої очі починають мокріти й від цього картинка стає не чіткою. Я вже 100 раз встигла пошкодувати, що прийшла сюди, а не на пляж. 

— Але він наговорив стільки гидоти про тебе. — Лице Олександра камʼяніє після чергового зізнання Вадима. — Що ти самозакохана, вперта, нудна та зверхня дівчина, яка не варта уваги. 

— Припини, — тихо, але небезпечно шипить Сашко. Та Вадим тепер ніби зірвався з ланцюга — його не спинити.

— Він казав, що у нас ніколи нічого не вийде, бо ти по вуха у нього втріскалася. І він би міг з легкістю затягнути тебе у своє ліжко, змусити робити все, що він забажає, бо ти наївна та закохана в нього. А знаєш чому він цього не робить? — Це достатньо боляче, щоб втекти на інший материк, але я як істинна мазохістка, продовжую стояти з клубком у горлі. 

— Чому? — Я не можу дивитися на Олександра, не зараз. Думала, що ненавиджу його, але щойно зрозуміла, що це був мізер у порівнянні з тим, що я відчуваю зараз. 

— Бо він боїться, що ти занадто сильно привʼяжешся і потім йому буде важко кинути тебе, бо ваші батьки дружать. Він сказав, що секс з тобою не вартий такого ризику. — Вадим зробив крок назад, а потім пішов геть, зачепивши плечем Олександра. Було ще так багато питань без відповідей, але я не встигла їх поставити, або ж просто не готова була слухати це лайно далі.  

— Люсі, ходімо. Дай їм шанс порозумітися. — Коли моя подруга заперечно хитає головою, то Женя вирішує перейти до рішучих дій і підхопивши її на руки, виносить з корту. 

— Ану відпусти мене негайно! — Вона починає вибиратися з його обіймів, але я зупиняю її.

— Будь ласка, залиште нас самих. — Після цього подруга перестає боротися. Женя опускає її і вони йдуть у бік сходів, явно засмучені не менше, ніж я. 

Мене починає нудити від однієї думки, що я перебуваю поруч з людиною, яка такої думки про мене. Хочеться сильно вдарити Олександра, але сил не залишилося. Ця розмова була такою ж складною, як 20-кілометровий марафон, в якому я брала участь рік тому.