5 глава

*Марія

Я не порушувала правил рівно до того моменту, коли вони були одинакові для всіх. Мені потрібні були пояснення негайно, тому я без стуку ввірвалася у кабінет директорки, яка щось уважно читала у журналі. 

— Маріє, що ти тут робиш? — її натягнута посмішка змушує мене скривитися. Я сідаю навпроти, намагаючись прогнати лайку зі своїх думок. 

— Чому ви дозволили Олександрові провести вечірку у День заснування університету? — 30 років поспіль все відбувалося за одним сценарієм. Урочисте зібрання в актовому залі, промова директорки, вистава від студентів кафедри сценічного мистецтва, скорочені пари та благодійний ярмарок. Цей навчальний заклад тримався на традиціях і в один день найбільша їх прихильниця вирішила закрити на все це очі?!

— Теніс — це один з провідних видів спорту у нашому університеті, Маріє. — Вона поправляє брошку на своєму піджаку й прискіпливо чекає, поки я охолону, але від цієї гнітючої тиші я ще більше злюся. — Втім, за весь період, скільки я тут працюю, наші студенти жодного разу не привозили медалей. Нам потрібна ця перемога і я виборю її за будь-яку ціну, — гордо заявляє людина, яка навіть не вміє правильно тримати ракетку в руках. 

— Ви знаєте перше правило нашого університету? — запитую я, барабанячи пальцями по столі. У дитинстві мама казала, що мені варто навчитися грати на фортепіано, бо мої руки створені для цього. Це змушує мене повернутися спогадами назад у минуле, коли тітка Павлина ще була жива. У кутку її розкішної вітальні стояло біле фортепіано. Вона грала на ньому свою вигадану мелодію. 

— Кожен працівник та студент університету *«Візор» повинен дотримуватися усіх його нижче перелічених правил без жодних винятків. — Вона це каже з такою зневагою у мій бік, неначе я ті правила писала. 

— Надіюся, мені не потрібно пояснювати, що своїм рішенням ви порушили правило №23 про заборону проводити передвиборчі вечірки у памʼятні дати й тим самим знехтували першим пунктом. І ще одне — правило №45: порушення понад трьох пунктів призводить до негайного звільнення працівника з університету чи відрахування студента. — Ще одна хиба і вона вилетить звідси, як корок з-під шампанського. А я ще їй червону доріжку на останок постелю за те, що посміла зіпсувати мій день народження. 

— І що ти від мене хочеш? — її тон стає мʼякшим, бо вона розуміє, що зараз я посаджу її на човник неприємностей, заберу весла і відправлю в далеке плавання Чорним морем. 

— Ви не зможете скасувати своє рішення. Вже надто пізно, — визнаю я. — Втім, буде справедливо, якщо ми з Олександром станемо в рівних умовах. — Я хочу провести вечірку на Геловін. 

— Голосування відбудеться 1 листопада. Ти впевнена? — Так, збоку це могло прозвучати, неначе я добровільно здаюся і віддаю цю перемогу Сашку. Втім, я розуміла, що або я зараз ризикну й поставлю на кін все, або програю ще до початку самої битви. Олександр був на крок попереду від мене. Він почав діяти тоді, коли я ще писала свій план. Більше я йому такий подарунок не зроблю. 

— Я хочу виграти, а не просто взяти участь, Вікторіє Олегівно. — Вона піднесла руки вгору, неначе здається. 

— Нехай буде по твоєму. Можеш влаштувати вечірку на Геловін, тільки потім бідкатися до мене не приходь, бо буде пізно. — Однак, у голосі директорки з’являється щось нове — не страх і не роздратування, а ледь помітний азарт. Вона ніби перевіряє, наскільки далеко я наважуся зайти. Я підводжуся зі стільця, готова грюкнути дверима, але її наступна фраза змушує мене завмерти. — Жаль, що не побачу обличчя Сашка, коли ти скажеш йому цю новину, — пошепки каже та, роздивляючись свій манікюр. Вперше я бачу в ній не сувору директорку, а когось іншого, хто ховається за стосом правил та чітких графіків. 

— Не хочете самі йому про це розказати? — цікавлюся я. Холодна дверна ручка неначе глушить мій гнів та запал. 

— Ні-ні. Не хочу позбавляти тебе такого задоволення, дорогенька. Однак, Маріє, я вже знаю за кого віддам свій голос. Ще жодній жінці не вдалося стати головою студентської ради цього університету. — Як би вона не намагалася, але я помічаю сум.

На першому курсі ми вивчали історію нашого навчального закладу. Я пригадую, що серед кандидаток була й Вікторія Олегівна. Їхня боротьба з Тарасом Сотником ввійшла в історію, адже їй бракнуло лише одного голосу аби перемогти. Найгірше те, що кожен з кандидатів мав право проголосувати за себе. Наша директорка вирішила, що це занадто самозакохано й віддала голос за свого опонента. Це її й погубило. 

— Тоді мені судилося стати першою, — відповідаю я, підморгнувши. Хоч я й часто не розуміла цю жінку, але сьогодні мені здалося, що вона була більш прихильною до  мене, ніж зазвичай. 

— Марі, я тебе по всюди шукала! — Люсі ледь не збиває мене з ніг. Я практично не бачу свою подругу за стосом книг. 

— Це що таке? — цікавлюся я. Моя подруга була фанаткою фільмів та серіалів. У списку її захоплень ніколи не було читання. 

— Підстава з тою фінансовою грамотністю. Нам задали написати есе по підручниках з нашої бібліотеки. Я взяла всі, які знайшла, щоб вже потім не бігати. — Ми відходимо в сторону і починаємо розподіляти підручники у наші рюкзаки. — Дякую, Марі. Що б я без тебе робила? 

— Жонглювала б цими книгами аж до пляжу, — зізнаюся я, ледве стримуючи сміх, бо одна з книжок небезпечно вислизає з її обіймів.

— А що ти в кабінеті директорки робила? — цілком логічне запитання, бо зазвичай ми обходили ці високі деревʼяні двері з золотою вивіскою, десятою дорогою. 

— Переконувала її в тому, аби вона дозволила мені провести вечірку на Геловін.   — Настрій Люсі різко змінюється. Вона перестає порпатися з книгами й хапає мене вище ліктів. 

— Що ти зробила? — Ще 24 години тому я б сама в це не повірила. 

— Він сам розпочав цю битву. Переконав Вікторію Олегівну організувати вечірку на День заснування універу. Це стало останньою краплею. — Люсі відкриває рота, щоб щось сказати, але замість слів виходить тільки шипіння. — І знаєш що? Мені це вдалося, — з гордістю відповідаю я, мов отримала відмінно з усіх іспитів та заліків.