4 глава

*Марія

Я жую свій сендвіч, сидячи на підвіконні біля аудиторії. Намагаюся насолодитися тишею поки ще триває попередня пара. Зараз я була невимовно щаслива, що наша викладачка з французької має звичку щоразу відпускати нас на 10 хвилин раніше.  Це єдиний шанс побути самій у цьому довгому та широкому коридорі, який 90% часу заповнений студентами. А ще я любила тут проводити час, бо з вікна відкривався чудовий краєвид на море. Тиша, спокій, звук плескання хвилю об берег і… кроки? 

— Що ти тут забув? — найменше я зараз хотіла побачити перед собою Олександра. Останнім часом він заповнював собою занадто багато мого особистого простору. Настільки, що мені здавалося наче я його парфумами дихаю частіше, ніж киснем. 

— Те, що й ти. У мене далі курс з фотографії. — Він нахабно кусає шматок мого сендвіча. 

— Міг би хоч дозволу запитати, — гаркаю, віддаючи йому обід. Добре, що в мене ще з собою є яблуко. 

— А який сенс? Якщо ти все одно не дозволиш. — Сашко застрибує поруч зі мною і я розумію, що він не дасть мені спокою. 

— Цікавишся фотографією? — По його профілях у соціальних мережах так і не скажеш. На аватарці темне тло. Сторіси він викладав дуже рідко і то лише з тенісу. Втім, це не заважало йому збирати біля себе натовпи фанаток. 

— Ні. Мене автоматично закинуло на цю дисципліну, бо я сам не обрав жодну. Забув про це. — Я й не здивована. Він взагалі рідко тут зʼявлявся. 

Нас перебиває викладач. Він з посмішкою дивиться на нас, а потім відкриває двері ключем, який звисає вниз на фірмовому брелку з логотипом університету. 

— Проходьте. Бачу, ви дуже зацікавлені в моєму предметі, якщо вирішили прийти раніше. — Ми з Олександром одночасно хмикаємо, стараючись приховати посмішку. Це нагадує крихітне потепління десь на вершечку гігантського айсберга. Я б мала ненавидіти його більше за те, що він зʼїв мій сендвіч, але чомусь лють не накопичувалася. 

Я сідаю у другому ряді, а він просто за мною, неначе в цій аудиторії, яка розрахована на 100 студентів, більше не було місць. Мені не подобається те, що він дивиться просто на мене, але якщо я спробую пересісти, то він зробить те саме. Від того, що я почну тікати, я не перестану бути його жертвою. 

— У нас залишилося два місяці. — Ця розмова мала рано чи пізно настати. Я не хотіла шукати причин для ще однієї зустрічі, тому вирішила зробити це зараз, поки професор Бутницький рився у своєму портфелі. — Нам варто поговорити про конкурс. — Я висмикую один навушник у Сашка, щоб він нарешті послухав мене. 

— Ти вирішила таки погодитися на мої умови? — Він нахиляється вперед, спершись підборіддям на свої долоні. 

— Не дочекаєшся. Хотіла лише уточнити, коли ти будеш проводити вечірку. — Є багато формальностей цього конкурсу. У кожного з нас має бути своя програма розвитку університету на рік, але нікого зі студентів це, по правді не цікавило. Кожен з них чекав на дві вечірки головних претендентів, які мали вирішити все. Ми мали обрати дати й було б добре, якби вони не були в один і той самий місяць. 

— 15 жовтня. — Я відчуваю, як моя шия стискається від напруги після його слів. 

— Ти жартуєш? — Професор поправляє оправу своїх масивних окулярів після того, як я переходжу на крик. — Це День заснування нашого університету і… мій день народження. Нам заборонено обирати памʼятні дати для вечірок. Ти не забув про це? — З його розслабленого вигляду я розумію, що він не блефує. 

— Вікторія Олегівна пішла мені на поступки. Правила може порушувати той, хто надто добре їх знає, Марі. — Я заперечно хитаю головою, не вірячи своїм вухам. Наша директорка — одна з найпринциповіших людей, яких я знаю. Вона не могла так вчинити. 

— Ти брешеш. — Аудиторія по трохи починає заповнюватися студентами. Судячи з їх виразу обличчя, то потрапити вони на цю дисципліну не по власній волі. 

— Ось і ні. Я пообіцяв їй, що *“Золота ракетка” буде наша. Вона лише почула про це і далі їй вже було байдуже, що я попрошу на заміну. — Я до болю в руці стискаю свою долоню, намагаючись приховати роздратування. Мене душить почуття несправедливості. Моє 19-річчя мало б бути казковим святом, але він вирішив його зіпсувати цією тупою вечіркою, оскільки я, як головна конкурентка, обовʼязково маю бути на ній присутня. 

— Я тобі цього не пробачу, — сичу я, крізь стиснуті зуби. Хочу покинути аудиторію, аби охолонути, але професор Бутницький закриває двері прямо переді мною. 

— Пара вже розпочалася, — відповідає той, повертаючись до столу. Не знаю навіщо, але він починає писати свої ініціали на дошці. У цьому немає сенсу, бо на вході висить табличка з його прізвищем та імʼям. 

— Наступного разу тобі більше пощастить. — Замість того, щоб мовчати, Сашко вирішує мене добити. 

Я не хочу бачити на собі ще один прискіпливий погляд викладача, тому дістаю блокнот і вдаю, що уважно записую тему. Насправді ж я малюю карикатуру Олександра. Він бачить це, але ніяк не реагує. Коли мій гнів стає слабшим, я звертаю увагу на фотографію, яку професор Бутницький тримає в руках. 

— Я зробив це фото сьогодні зранку. Як ви гадаєте, що я хотів ним вам сказати? — В аудиторії вмить стає гамірно, але ніхто не наважується сказати свою думку, боячись помилитися. 

— Кота та кішку, які хочуть злягатися, — відповідає Олександр і всі вмить починають сміятися з його відповіді. Викладачу доводиться постукати ручкою по дошці, аби студенти на задніх партах втихомирилися. 

— Є ще варіанти? — схоже, що його відповідь не вдовольнила Бутницького. 

— Любов між котом та кішкою. Вони притулилися один до одного і дивляться вперед. Можливо, на своє майбутнє, — зізнаюся я. У мене не було бажання відповідати, але я розуміла, що ця вікторина не закінчиться, поки професор не почує наші відповіді. 

— Любов? Це всього лиш коти. Вони не здатні кохати. — На язику так і вертілося: «Як і ти?». Втім, я не хотіла зʼясовувати стосунки саме зараз, бо знала, що більшість студентів, як тільки покинуть цю аудиторію, то почнуть пліткувати про нас.