3 глава

*Марія

Я могла скільки завгодно вдавати, що не голодна, але мій живіт продовжував хоч і тихенько, але нагадувати про себе. У якийсь момент Олександру увірвався терпець і він почав накладати мені у тарілку мʼясну та сирну нарізку, а потім і інші закуски одна за одною. 

— Споримо, що я зʼїм швидше? — запитує той, поки наші батьки зацікавлено переглядають фотографії у телефоні моєї мами з їх крайньої поїздки у Рим. 

— Який приз? — По-перше, я голодна. По-друге, я хочу його перемогти. І байдуже, що мій здоровий глузд кричить у рупор про те, що Саша запропонував цю витівку лише заради того, аби я перестала морити себе голодом через власну впертість. 

— Якщо я переможу, то ти мене поцілуєш, а якщо ні… — Я заперечно хитаю головою, сильніше стискаючи у долоні серветку. 

— Ніколи, чуєш? Ніколи більше не пропонуй мені нічого подібного. — Моє око починає сіпатися. Я бачу, як коліно різко дьоргається вгору. Думала, що через два роки згадуватиму ту історію з посмішкою, але моє серце все ще нило від приниження на образи. — Який же ти все ж таки… — Моя розгубленість паралізує мене. Хочу втекти й забути про цю безглузду вечерю, але він хапає мене за запʼясток. 

— Вибач, я перегнув палицю. — Він насмілився осоромити мене тоді й ще зараз мав нахабство насміхатися. Якого біса? Його хватка стає слабшою. — Давай так. Якщо ти переможеш, то я поверну твою білизну, а якщо ні, то вона залишиться у мене. — Я б мала поставити свою гордість вище, ніж улюблена білизна, але мої довгі роздуми призвели до того, що я таки погодилася на його пропозицію. 

— Домовилися. Час пішов! — Я швидко запихаю до рота весь сир, агресивно його ковтаючи. Добре, що хоч шматочки не великі. Стараюся не дивитися у тарілку Олександра, аби не відволікатися. Чую лише, як його виделка ковзає по маминому сервізу, видаючи не надто приємний звук. Моє дихання стає все важчим. Рот болить і здається, що я от-от виблюю, але останній помідор з салату опиняється в мені і я радісно підстрибую на стільці. 

— Вітаю з перемогою, Маріє. — Він витирає кутики своїх вуст, а тоді вже спокійно дожовує тарт з крем-сиром та лососем. Мій погляд падає на його тарілку і я розумію, що він геть не спішив їсти. 

— І що це все означає? — У мене болять кутики вуст та вилиці. Не можу зрозуміти. Він спеціально мені піддавався? 

— Лише те, що ти отримаєш свою білизну назад. Не бачу радості у твоїх очах. — Я закочую повіки, а потім швидко тікаю з-за столу, з надмірним відчуттям нудоти. Всі ці закуски були неймовірно смачні, але я їла надто швидко, погано жувала, й між собою страви перемішалися у якесь люте комбо, що хотіло вирватися назовні. 

Я не бажала, аби Олександр бачив мене такою слабкою та наляканою. Це б стало причиною для його чергових насмішок. Невже він цього й добивався? Я скидаю свої високі шпильки, які вже натерли мені ноги й падаю на своє ліжко. Стає трохи краще, коли я згортаюся калачиком, підібравши коліна до грудей. За мною вривається і Сашко з невеличким червоним пакетом. Він прийшов з ним. Я думала, що Олександр приніс щось для моїх батьків чи брата. Видно, що там щось інше, якщо він ще досі з ним носиться, як з писаною торбою. 

— Чого тобі? — бурмочу я, тримаючись за живіт. Коли ми з батьками були в круїзі й в мене почалася морська хвороба, то я почувалася десь так само. 

— Пий. — Він бере графин з моєї полиці, наливає стакан води та простягає мені його. — Це допоможе, Маріє. — Він сідає на край ліжка. Настільки близько, що я можу відчути запах його парфумів чи побачити дрібне ластовиння на його носі. Я роблю ковток за ковтком, витріщаючись на нього. 

— Якщо ти задумав вивести мене з гри, то знай, що тобі це так просто не вдасться, — заявляю я, підклавши собі під голову подушку. 

— Твій слабкий шлунок сам з цим впорається. Мені навіть не доведеться докладати зусиль, дорогенька. — Через різкий приплив люті я сама не тямлю, що роблю. Мені під руки попадає планер, який я запускаю просто йому в голову. На диво, Олександр в останню секунду перехоплює його, заплющивши очі. Один з аркушів приземляється на мою вишневу ковдру. 

— Цілі на осінь, — починає читати той. Саша простягає руку між нами, аби я не могла повернути собі планер. — Перемогти Давиденка.  

— Віддай сюди! — Я таки забираю аркуш і ховаю його під подушку. Все моє тіло палахкотить від збентеження та сорому. — Тебе не вчили чужі речі без дозволу не брати? 

— А тебе не вчили своїми речами в інших людей не кидатися, а? — Прикушую собі язика, бо цього разу він має рацію. Я почала перша і напоролася на цю халепу. — Памʼятаєш, як я в дитинстві піддавався тобі, коли ми влаштовували перегони на велосипедах?

— Так. — Тоді ми ще були милими дітьми, які гралися у пісочниці й проводили разом час. Я сприймала його як чудного та веселого сусідського хлопчика. Оскільки дівчата не надто хотіли зі мною проводити час, то я раділа компанії Сашка, аж поки мій погляд з дружного не переріс у закоханий. Тоді я відчувала себе незручно разом з ним. Я боялася видати свої почуття, а ще більше — почути відмову. На щастя, мені тоді вистачило розуму не зізнатися йому у коханні. Він у відповідь знищив мене своєю відмовою від поцілунку. 

— Ті часи пройшли, Маріє. Я більше не буду поступатися. Зрозуміло? Якщо не хочеш відчути гіркий смак поразки, то відмовся від боротьби зараз. У тебе є шанс вийти з гордо піднятою головою і стати моїм заступником. Хіба це тебе не влаштовує? — Я нахиляюся до нього, спершись долонями на ковдру. Помічаю, як він нервово ковтає. 

— Я схожа на ту, яка погодиться бути номером 2? — Сашко відхиляється назад, збільшуючи відстань між нами. Міг би хоча б вдати, що йому приємна моя компанія, а не поводитися так, неначе я якась прокажена, якої потрібно остерігатися. Мені так і хотілося спитати: «Чим я гірша за тих дівчат, яких я щовечора бачу у твоїй спальні через вікно?». Але моя гордість заглушила цей біль. 

— Ні, саме тому я подався на цю кандидатуру. Ти єдина, з ким я насправді хочу і можу змагатися на рівні. З тобою ніколи не буває нудно, Маріє, — з гордістю промовив він, торкаючись пальцями мого підборіддя. — Це змагання ввійде в історію. — Його лукава посмішка змушує мені відсахнутися назад.