2 глава

*Марія

Я, мов кішка, намагаюся швидко проскочити повз кухню й втекти у свою кімнату, аби уникнути допиту, але мама завдає превентивний удар. 

— Маріє-Лейро Левченко, у тебе є рівно 30 секунд аби підійти до мене і пояснити, що на тобі робить худі Сашка, і де твій одяг. — Я кладу свою сумочку на підвіконня й зціпивши зуби заходжу у кухню. 

— Марі! — Марко радісно кидається мені в обійми. На його білій сорочці видніються сліди від гарбузової каші та крихти від кексу. Коли я дивлюся на силіконову форму з випічкою, то помічаю, що з одного боку неначе бракує шматка. 

— Ти надгриз? — шепочу йому на вухо перед тим, як взяти на руки. Доводиться напружитися, бо мій маленький хлопчик вже добряче виріс і скоро мене пережене. 

— Так, і навіть для тебе шматочок сховав. — Він показує на недогризок кексу під його тарілкою. Ледь стримую посмішку, аби не видати його мамі. 

— Як твій перший день у школі? — Мені стало сумно, бо я не змогла прийти на лінійку. У той самий час у мене була пара з міжнародного публічного права. Мене охопив страх, що такими темпами я моргну й побачу його дорослим чоловіком, упустивши всі важливі моменти, які не можна буде повторити. 

— Навчання — це не моє, — гордо заявляє той, повертаючись за стіл. Мама дивиться на нього з високо піднятими бровами. 

— Ти глянь на нього. А що тоді твоє? — обурено запитує та, скидаючи свій фартух. Вона поправляє скатертину, а тоді підсовує мені миску з моїми улюбленими цукерками аби задобрити. Антоніно Вікторівно, я вже знаю цей трюк і більше на нього не поведуся, дорогенька. 

— Хочу з татом бути бізнесменом. Куплю собі дорогого костюма, буду пити фільтр-каву, читати газету, а потім дзвонити до всіх телефоном у своєму кабінеті та рахувати гроші. — Кімната наповнюється сміхом. Мама користується ситуацією і починає годувати його кашею, поки він між ковтками розказує про свої грандіозні плани. Хитрюга!

— Молодець, а тепер біжи до татка. Я прийду пізніше й будемо робити уроки. — Беру рюкзак Марка і хочу непомітно втекти разом з братом, але мама перегороджує мені шлях. – А вас, юна леді, я попрошу залишитися. 

— Ну мамо! — Марко співчутливо плескає мене по плечу зі словами: «Тримайся!». Якщо моя мати чогось хоче, то вона отримає це за будь-яку ціну. 

— Не мамкай мені тут!  Сашко тебе підвозив і одяг на тобі його. Можеш навіть не виправдовуватися. Що між нами? — Я дістаю шматок кексу, який сховав Марк, щоб хоч трошки підняти собі настрій у цей паскудний день. 

— Як і раніше — нічого. — І як би мамі не хотілося, але між нами не настане потепління найближчих років так 100, як мінімум. Її мрія про наше «довго та щасливо разом» і «діточок, як на небі зірочок» залишиться нездійсненною. 

— Ти мене не обманеш, Марі. У вас щось вже було? — Вона дивно підморгує мені, неначе секретний агент. О Боже, що може бути гірше? — Може мені вже готуватися до ролі бабці? — Вона вдає, що колише рушник і збоку це виглядає, неначе вона збожеволіла.

— Одразу дідом, — огризаюся я. Мене бісить думка про те, що вона вже спланувала все моє майбутнє, навіть не поцікавившись чого хочу я. 

— Марі, ну не можна бути такою колючкою. Ти глянь на Сашка. Красивий, розумний, добрий. Про такого мріють усі дівчатка! Ви створені один для одного. Його батьки також так вважають. Ми з Інесою вже обрали парні луки на ваше весілля. Ну ж бо. Трішки твоєї ініціативи, кокетливості і вуаля! Чуєш? Це вже грає ваш весільний марш. — Вона кружляє, вдаючи, що танцює вальс. — Будь ласка, прояви трішки ніжності, коли Олександр прийде зі сімʼєю на вечерю. Хіба це так складно? 

— Складно! — Я мовчки встаю зі столу, ігноруючи буркотіння живота й біжу у свою спальню. Через вікно бачу, як Сашко починає роздягатися. Ну вже ні! Вдруге за цей день я не витримаю такого видовища. Закриваю штори, не залишивши навіть найменшого шансу крихітному проблиску світла продертися у кімнату й зариваюся головою об декоративні подушки, які приглушують мій стогін. 

Поміж рядків з моїми цілями, бажаннями та планами, знову зʼявлялося його імʼя. Цього разу воно не було черговим пунктом, а перепоною, яку я мала здолати. Мені здавалося, що не буде нічого простішого, ніж стати головою студентської ради, але Олександр вирішив ускладнити гру. Не залишалося нічого іншого, як змиритися з цим фактом і починати діяти, аби перемога не вислизнула з моїх рук. Для цього мені потрібні були союзники. Хіба придумаєш бездоганнішу кандидатуру, ніж найкраща подруга? Після двох довгих гудків я чую сонний голос Люсі. 

— Марі, надіюся, що ти раптово вирішила полетіти на Мальдіви й взяти мене з собою, інакше я не знаю, чого можна ще мені зараз дзвонити. — Далі я чую лише її сонне позіхання. 

— І тобі доброго полудня, сплюх. Сашко подався на голову студентської ради, — ошелешую її. Подруга аж зі страху починає гикати. 

— Та не гони. Я вже швидше у свою версію з Мальдівами повірю. — Ех… Я б сама втішилася, якби це була лише моя вигадка. 

— На жаль, це правда. Я прийшла до нього у роздягалку, аби все вияснити, але нас ледь не застукала директорка. Він в останню секунду заштовхав мене в кабінку й включив воду. Господи! Це було жахливо. Він дав мені свій одяг і привіз додому, а потім ще й мама запросила його на кекс. Він прийде ввечері зі сімʼєю, а ще — у нього моя мокра білизна, — тараторю я на одному подиху, ледь не задихаючись словами. 

— На тобі маєш! Прогуляла перший день навчання, а у вас такі пристрасті. — Закон підлості спрацював проти неї. 

— І не кажи. Що тепер з усім цим робити? — Весь цей час я всіляко уникала контакту з Давиденко, а він сам почав шукати точки дотику. Я не могла вдавати, що його не існує! 

— На вечері вдавати білого пухнастого кролика. Нехай батьки потішаться. Можливо, й у нього згасне цікавість? Він же любить неслухняних дівчаток. Ми придумаємо у сто разів кращу вечірку, Марі. Перемога у тебе в кишені. У цьому я впевнена. — Її слова, мов бальзам на душу. Мабуть, це те, що я потребувала почути. — Завтра після пари з французької зустрінемося в їдальні і все обговоримо. Гаразд?