1 глава

*Марія

— Вам заборонено заходити у чоловічу роздягалку! — Тренер пробує перегородити мені шлях, але надто пізно. Мій гнів занадто сильний і навіть цей високий та накачаний чоловік не ризикує мені перечити. — Олександре, тобі краще вдягнутися, — кричить той наостанок, попереджаючи цього покидька. Я заходжу в кімнату, де запах поту, парфумів та дезодоранту змішалися воєдино, утворюючи ту саму вибухову суміш. На довгій лавці сидить Сашко та його друг. 

— О, у нас гості, — зауважує Вадим, миттєво виструнчившись. Його голодний погляд ковзає моїм тілом і мені стає не по собі. З кожним днем його натяки стає все важке й важче ігнорувати. 

— Залиш нас самих. — Він роздратовано закочує повіки, закидає на плечі свою спортивну сумку з якої видніється форма, й повільно йде у бік виходу. 

— Не вбивай мого друга, Марі, — він мило кліпає, вдаючи з себе безневинне ангелятко. Доводиться штовхнути його в плечі аби він по швидше забирався звідси. 

— І що привело тебе сюди? — Саша закінчує витирати темні вологі пасма рушником і відкидається назад. Розлігся на тій лавці, мов король, що слухає своїх підданих. Як же він мене бісить. Одним своїм існуванням.

— Ось це! — Я вимахую у нього перед очима аркушем паперу, на якому у перших рядках можна побачити наші прізвища. — Якого біса ти подався на цю посаду? Ти ніколи не хотів бути головою студентської ради. — У мені кричав мій відчай, якому він нахабно посміхався своєю приголомшливою посмішкою. Від неї танули всі дівчата, а я — її щиро ненавиділа. 

— Не переймайся. Коли я виграю, то ти зможеш бути моїм першим заступником. Хіба це не чудово, Маріє? — Він хоче торкнутися пальцями мого підборіддя, але я відвертаюся. Його дотики такі ж огидні для мене, як і він сам. 

— Цього ніколи не буде, зрозумів? — Мої довгі нігті темно-синього кольору, впиваються у його плече. Я натискаю занадто сильно і з його вуст зривається приглушений стогін. — О Боже, Давиденко, замовкни. — І тут ми обоє затихаємо, бо з коридору долинає стукіт підборів. Він стає з кожною секундою дедалі сильніший. 

— Поводься тихо. — Саша тягне мене у бік однієї з душових кабінок. Він закриває її зсередини й однією рукою обвиває мою талію. Тут ще досі стоять клубки пари через те, що хтось мився в кипʼятку. Судячи з червоної плями на його грудях, то це він. Мій погляд опускається нижче, зачепившись за тонку білу лінію світлого волосся, що зникає за рушником. 

— Що ти робиш? — сичу я, крізь зуби. Моє серце гупає в грудях настільки сильно, неначе зараз зірветься. 

— Застрибуй на руки. — Мені не залишається вибору і я роблю, як він просить. Долоня Олександра зручно влаштовується на моїх сідницях. Не встигаю обуритися, як він вмикає воду. 

— Хто там? — Голос директорки не можливо сплутати. Лише вона говорить так, неначе проковтнула наждачку, а потім запила це якимось термоядерним засобом для травлі мишей. Я б ніколи не погодилася на цю авантюру, якби не знала, що Вікторія Олегівна запросто анулює наші заявки на участь у конкурсі, якщо застукає за порушенням правил нашого приватного університету. Заходити дівчатам у чоловічу роздягалку суворо заборонено. Правило №102. Їх цілих 621 і я вивчила кожне з них, аби не потрапити в халепу, на кшталт цієї. Хто ж їх ніколи в очі не бачив і чхав на список заборон з високої гори, так це Давиденко. 

— Це Олександр. — Моя сорочка прилипає до шкіри та бюстгальтера. Спідниця стає важчою, бо вбирає в себе воду і мені здається, що вона от-от сповзе з моєї талії. 

— Пара вже давно закінчилася. Швидше. — Вона розвертається і, ймовірно, йде геть. Давиденко притискає мене до стінки кабінки. Ми ще декілька секунд дивимося один одному у вічі, а потім він обережно опускає мене на землю. Мої лофери ковзають по плитці неначе ковзани по льоду. 

— Допомогти? — Він самозакохано кусає нижню губу аби приховати свою самовдоволену посмішку. 

— Іди краще до біса. — Хлопець обережно обходить мене піднявши руки, а потім скидає свій мокрий рушник. Я миттю заплющую очі, але вже надто пізно. Тепер я знаю, що буде снитися мені найближчі дні, а може й роки. 

— Добре, що нікуди йти не доведеться. Ти ж вже тут, сонечко. — Укол образи пронизує мене, але не надовго. Лють сильніша. Вона вистояна, мов дороге вино, що з роками стає лише краще та міцніше. 

— Залиш ці жартики для своїх дівчат, Олександре. — Він бере мене за руку й кладе щось всередину, від чого я починаю кричати. 

— Це лише рушник, Маріє. Ти ж не надіялася на те, що… — Я розплющую очі й починаю витиратися. Мовчки й з відчуттям сорому через те, що моя бурхлива фантазія ввела мене в оману. 

— Та кому ти здався! — фиркаю у відповідь. Тут хоч десять рушників неси, а все одно одяг від того сухішим не буде. У мене сьогодні не було фізкультури, тому я не брала змінний одяг. Чорт! 

— Всім, окрім тебе. Чи не так? — Я схвально киваю, намагаючись знайти вихід з ситуації. Мені залишається або йти голяка, або в мокрій формі. У будь-якому випадку я захворію, бо на вулиці зірвався сильний вітер. — Не набридло тобі прикидатися хорошою дівчинкою? Ця сорочка защепнута під саме горло, білі шкарпеточки, нагладжені до блиску, ідеально зібране волосся. — Звісно, куди ж мені до нього. На відміну від Давиденка я дотримувалася правил і ходила в універ виключно у спеціальній формі. 

— Тобі це не личить. — Він дістає зі своєї сумки довге худі й простягає його мені. — Швидко переодягайся і поїхали. Підкину тебе додому. — Він тягне повзунок на своїй спортивній куртці вгору, а потім прочісує пальцями вологі пасма назад, любуючись собою у дзеркалі. 

— Не треба. — Віддаю йому одяг, але він починає розстібати ґудзики, від чого моє тіло вкривається сиротами. Його шкіра ковзає по моїй так ніжно…

— Гаразд, я сама. — Саша обертається і я з огидою стягую з себе мокру та холодну спідницю. 

— Знімай абсолютно все, Маріє. — Чому в кімнаті стає так жарко? Зазвичай я робила все на зло Олександру, не зважаючи на те чи правий він, чи ні, але цього разу на кону було моє здоровʼя. Я здалася.