Невідомість

Через тиждень Саманті стало краще, принаймні, вона намагалася робити вигляд, що все гаразд. Кіра помітила це покращення, але в її серці залишалася тривога. Вона довіряла мамі, тому, коли Саманта запевняла її, що відчуває себе добре, Кіра почала дозбирати речі для переїзду. Кожен зібраний предмет наповнював її радістю і трепетом. Вона уявляла, як це буде — жити поруч із Данею, будувати спільне майбутнє, про яке мріяла.

Через п’ять годин валізи були готові. Кіра зібрала останні речі та спустилася до під’їзду, де її вже чекав Даня. Він допоміг їй занести всі валізи до машини. Коли вони разом з Данією попрощалися з Самантою, в очах усіх були сльози. Але це були не сльози горя, а сльози щастя. Саманта усміхалася, розуміючи, що цей момент, якого вона так боялася, нарешті настав. Кіра, у свою чергу, відчувала, що зможе бути щасливою поряд із людиною, яку кохає, і була впевнена в почуттях Дані.

Коли Даня та Кіра поїхали геть, в квартирі залишилася Саманта. Вона дивилася у вікно, поки машина зникала з виду. Їй стало важко дихати, радість змінилася відчуттям самотності. Раптово її охопила серйозна слабкість, і вона почала кашляти. Коли жінка подивилася на долоні, то з жахом помітила, що кашляє кров’ю. У серці з’явилася паніка, але вона не стала телефонувати донці. Замість цього вона зателефонувала своїй сестрі Анабель.

— Анабель, будь ласка, приїдь, — промовила Саманта, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Мені погано.

Анабель приїхала миттєво. Як тільки вона увійшла до квартири, відразу помітила блідий вигляд сестри. Без зайвих слів вони негайно вирушили до лікарні. Час у дорозі здавався вічністю, а всередині Саманти наростала тривога.

Коли вони нарешті дісталися до лікарні, лікар, уважно вислухавши їхні скарги, оглянув Саманту. Після кількох тестів йому довелося оголосити їй страшний діагноз.

— У вас рак легень, — сказав лікар, його голос звучав холодно і беземоційно.

На цю новину Саманта не була здивована. Вона знала про свій стан протягом кількох років, але нікому не розповідала. Анабель, почувши діагноз, не змогла стримати сліз.

— Чому ти не сказала раніше!? — вигукнула вона, схлипуючи. — Невже так важко було мене повідомити?

Саманта поглянула на сестру, її очі були повні розуміння та жалю. Вона обійняла Анабель і тихо прошептала:

— Я не хотіла, щоб ти або Кіра переживали через мене...

Слова Саманти зворушили Анабель до глибини душі. Вона не могла зрозуміти, чому її сестра так довго терпіла це наодинці. Жінка, яку вона любила, жила з важким тягарем, замість того, щоб звернутися за допомогою.

— Чому ти не звернулася до мене? — запитала Анабель, намагаючись стримати емоції. — Ми могли б пройти через це разом.

— Я думала, що зможу впоратися сама, — відповіла Саманта. — Я не хотіла вас турбувати.

Анабель не могла стримати сльози, її серце розривалося від жалю до сестри. Вона усвідомила, наскільки важко Саманті було боротися з хворобою, і як багато часу вони могли б провести разом, якщо б вона просто зізналася.

— Тепер ми все пройдемо разом, — сказала Анабель, обіймаючи Саманту. — Ти не одна.

У цей момент між сестрами відновилася зв’язок, який здавалося, що втратився з часом. І хоча майбутнє виглядало невизначеним, Саманта відчула, що не буде самотньою у своїй боротьбі.