Розділ 39

Камілу виписали додому,два дні вона провела в лікарні і сьогодні приїхала назад додому. І хоча, здається, жоден з нас не надіявся побачити Макса живим ніхто не казав цього вголос. Надія. Вона жевріла і давала сили. Я встала з свого ліжка і подивилася на вулицю. Перший сніг. Перші сніжинки пролітали повз вікно. Тиждень майже стільки вже пройшло як ми не знаємо де Макс. Я встала і одягнувши худі і джинси пішла в кімнату Каміли. Дівчина лежала обличчям до вікна і просто дивилася на сніжинки котрі пролітають.

- Можна до тебе?- спитала я

. - Так, заходи.- сказала вона.

Я тихо зачинила двері і зайшла до кімнати. Зупинившись біля ліжка я сіла на край

. - Катя, мені шкода.- сказала Каміла переводячи погляд на мене.

- За що?

- Я мала б бути замість нього. Я...він довірився мені. А я, не розповіла йому правди. Хоча мала.

- Не говори дурниць. Ти ні в чому не винна. Це мало статися, тому і сталося. Такий світ. Ми просто частинки чиєїсь гри. Бувають жорстокі ходи, бувать слабкіші, а бувають такі що й з ніг збиваюь.- сказала я.

В кімнату влетів батько.

- Мені написали. Я вже подзвонив до поліції.

- Я їду з тобою.

- Це небезпечно. Будь тут.

- Ні. Тат, він мій брат. Я хочу поїхати.- сказала я і піднялася.

- Зателефонуєш мені.- скакзала Каміла і я кивнула головою погоджуючись.

Я взяла у своїй кімнаті куртку-пуховик, чоботи і вилетіла на двір. Батько за хвилину вже був тут і ми на максимальній швидкості полетіли в зазначене місце. І тут уже була поліція. Я здивувалася, адже місце- це обрив. Захар дивився кудись дальше і я звела туди погляд. Через шалений сніг нічого не було видно, але можна розізнити постатті.

- Поліція іде першою.Ви позаду.- сказав Захар.

Ми погодилися і рушили крутим підйомом. Коли все нарешті вирівнялося я підняла погляд від незнайомого голосу.

- Ну нарешті. Вас ніж дочекаєшся то і мертвим станеш.- сказав невідомець.

- Ми можемо домовитися.- сказав Захар

. Я ж підняла погляд і побачила Макса котрий здається от-от впаде, якби не якийсь іще один в масці котрий тримав його над прірвою.

- Немає про що домовлятися. Я дочекався вас тільки з однієї причини. Розкрити правду. Захар підняв зброю і всі решта зробили те саме але викрадач виявився спритнішим і до голови Макса вже була приставлена зброя.

- Думали, я настільки дурний? Ви помилилися. Думаю, Боднаренко молодший вже зрозумів що зі мною жарти погані. А ще...я повністю прорахований. Тому опустили зброю, або шанс лишити Максиміліана без найменшої надії на життя росте.

Всі опустили зброю. Макс весь це час навіть оком не змигнув, що мене турбувало. Але принаймні я бачу його. Живого. І надія все ще горить з більшою завзятістю.

- Гошка, якщо ти вже тут, то відкриєш секрет?- я помітила як голова Макса повернулася на кілька градусів сюди.

- Ти...я тебе не знаю.- сказав батько.

- Ти дуже сильно помиляєшся. Хіба не ти клявся мені захищати мою дружину?Не ти Божився що не кинеш її?

Я завмерла на місці. Батько? Але хто ж цей чоловік?

- А в результаті що? Дружина мертва, хоча тут ми поквиталися. Настя також же померла. А син? Її син. Мій син. Де він?- закричав той.

- Влад я...- сказав батько.

- Згадав.- сказав той поміхаючись і нарешті знявши маску. - Ти надто скоро мене поховав, братик. Хоча...ти ж ціле життя заздрив мені. То чому я здивований? Але прийшов час розплати. Ти недотримав обіцянки. Мій син із Аллою померли. Через тебе. А я зроблю те ж саме і з твоїм Максиміліаном. Хоча...спочатку хочу дещо жізнатися. Я довго спостерігав за вашими стосунками. Невже ти вирішив, що сини це найгірше що може бути? Ну, розкажи ж правду.

- Ні. Твій...твій син живий. Алла померла, але син живий. І я ... я так ставився до Максима не через це. Він...він нагадував мені про тебе. Кожного дня. Кожної години. Я просто не міг стриматися. Ти постійно був кращим в очах батьків, а твій син. Двадцять чотири роки він жив зі мною в одному домі.- я бачила як Макс повністю повернув голову до батька. Здається. їхні погляди зустрілися.- Я не казав нікому. Це був наш з Настею секрт. Ми обіцяли, що ніхто не знатиме. Максим...він не мій син і не твій рідний брат, Катя. Він син мого брата.

Здається, я в цей момент ледь не впала. Чоловік котрий стояв уже на переді без маски шоковано дивився на батька.

- Ні...я, я не міг би. Я б впізнав свого сина.Це неможливо.

- Можливо. Я...я нехотів щоб все так сталося. Максим, ми назвали його так через Аллу. Це було її останнє бажання.

Влад ступив крок до Макса. Той. напевно краєм ока побачив це і ступив ще один до обриву наскільки це можливо було. Чоловік що тримав його, схоже задумався бо ніяк не регував. Макс похитав головою.

- Все моє життя брехня. Я...- сказав він а тоді я не зрозуміла що відбулося.

Максим штовхнув того, хто стояв біля нього і стрибнув з обриву. Цей Влад і батько синхронно закричали але було пізно. Надто пізно