Розділ 35

Через 3 дні

Я прокинувся в дев'ятій ранку. Всі ці дні я ретельно готував свою промову. Ця відповідальність тиснула на мене. Всі ці дні Дмитро і Діана провели зі мною. І взагалі, здається за ці дні я перетворився на робочого робота. Батько так і не поїхав на роботу, тому я був у офісі регулярно. Навіть з допомогою Діани і Дмитра зміг прийняти рішення. Точніше Діана подзвонила батьку і розповіла йому про нового замовника і спитала чи варто брати цю роботу. Він дав добро, і попри те, що мені вже фіолетово на цей офіс, адже нині  я повертаюся до навчання, все ж я не міг підвести людей котрі повірили в мене.

Я піднявся з ліжка і пішов у душ. З Камілою все чудово. Після стендапу ми поїхали додому де вона на радощах обійняла мене і це було...приємно. Здається. я знову повірив у кохання. Також я виконав свій перший задум. А саме, я почав вчити її кататися на мотоциклі. Я помітив, що їй подобається кататися зі мною, і вона вже не боїться тієї швидкості, з якою я можу їхати. Тому я вирішив і її навчити. Ми провели вже дікілька уроків від яких за її словами вона була в захваті. Мені ж було приємно і добре проводити час із нею. І не як з сестрою. А як з дівчиною.

Після душу я одягнув свій білий гольф, чорні джинси і піджак. Зачесавши волосся і взявши цепочку на гору я зійшов на низ.

- Доброго всім ранку.- привітався я з людьми що сиділи за столом.

- Доброго Макс. Ти вже їдеш? - спитала сестра.

- Так, але я ще не на роботу. Батько нині нарешті буде?

- Ні. Я буду ввечері. А ти куди зараз?- почув голос позаду.

- Не думав що ти можеш жити без свого офісу та роботи. - сказав я.

- А я не думав що ти можеш так відповідально ставитися до роботи. Кирилевський сказав, що ти документи привів у порядок. Я радий що ти справляєшся і сам.

Дивно чути від батька щось схоже на похвалу, але все ж я попрощався і вийшов на вулицю. Але за мною вилетіла Каміла.

- Макс-Макс-Макс.- кричала вона виходячи.

Я повернувся і бачив що вона збігає сходами.

- Можна з тобою?- спитала вона.

- А тобі не буде скучно?

- Ні. За це не переживай.

Я посміхнувся.

- Ну тоді пішли.

Вона порокувала за мною і ми сіли у машину. Я синхронно потягнувся до панелі вмикаючи радію. Заграла якась нова пісня, хоча напевно не така вже і нова адже Каміла весело підспівувала.

- В тебе чудовий голос. - сказав я 

- Це сарказм?- засміялася вона.

- Ні. Це правда. Ну, в ноти не всі і завжди можуть попадати.

Вона іще раз посміхнулася мені.

- А куди ми їдемо? - поцікавилася дівчина .

- Я на цвинтар хотів. Почекаєш на мене в машині?

- Якщо хочеш, почекаю. Але я можу із тобою піти.

Я завагався. Не знаю чи готовий настільки відкривати Камілі. Але...довіра це головне, тому я кивнув. Ми заїхали по квіти і вже скоро були на знайомому місці з великою кількістю христів. Ми вийшли з машини.

- Тут моторошно. - прошепотіла Каміла.

Вона підійшла до мене і наші руки з'єдналися в замок.

- Не дуже. Рано чи пізно ми всі тут будемо.

- Так, але...такі місця жахають. Сподіваюся мені ніколи не доведеться бачити похорони рідних. Це жахливо.

І справді, жахливо...

- Чому ти так думаєш?- все ж спитав я.

- Я...мої думки не мають підтвердження, але це ж означає прощання з рідною людиною. Людиною котра була тобі близькою. Це напевно, як втратити частинку себе.

Я кивнув головою.Ми зайшли в браму. Крокуючи між могил, між нами запала повна тиша. Аж нарешті ми зупинилися перед однією і  наші руки розєдналися коли ми почали стандартно молитися. Каміла весь час мовчала, здається зараз і сказати нічого не можна було. Я ступив крок щоб покласти квіти у вазу але вона зупинила мене.

- Можна я?

Я у знак згоди простягнув їй букет. Вона обережно підійшла до вази і поклала туди квіти після чого повернулася.

- Твоя мама була дуже красивою. І ти неймовірно схожий до неї.- прошепотіла вона.

Після чого наші руки знову зєдналися. І дійсно, мені багато хто казав що я схожий на маму. Але ці слова викликали ноі спогади... Здається, пройшла ціла вічність, доки ми просто стояли тут, хоча насправді це були 5 хвилин.

- Поїхали в офіс. - сказав я і ми нарешті зрушили з місця.

 Незабаром вже сиділи у салоні машини.

- Вона тебе любила. Я впевнена в цьому. - сказала Каміла.

Я кивнув головою.

- Так і було. Ми з Катею наче поділилися між батьками. І хоча в Каті були як і батько так і мама, до мене батько ніколи не ставився як до неї. Не знаю чому.- знизив я плечима.

А ми уже їхали дорогою до офісу.

- Я розумію чому ти так відреагував на нашу появу. Насправді я і сама не була в захваті від цього одруження. Хоча Георгій і з самого початку казав, що вони з твоєю мамою вже не були сімєю. Мені жаль, що цілих п'ять роки вони грали в ці ігри.

- Твоєї вини в цьому немає. - сказав я мимохіть глянувши на сумне обличчя дівчини. - Ми не керуємо своєми батьками. І не винні в їхніх рішеннях. Тільки...чому мама не сказала мені про те, що вони з батьком вже не сім'я. Чому скоріше не розлучилися.

- Нам їх не зрозуміти.- знизила плечима дівчина.

І дійсно. Нам не зрозуміти хід думок батьків. Я потягнувся до панелі і знову ввімкнув радіо. Салон заповнила якась весела пісня. Ми приїхали в офіс де Емма вже одразу дала мені ключ, і ми пішли до ліфту.

- Ти не посміхнувся їй. -зауважила Каміла.

Її слова викликали в мене посмішку.

- Ну це ж тебе трішки дратувало. І до того ж як ти сказала я бос .

- Бос. Але хтось казав, що не хоче ним бути.- сказала вона.

- Не хочу. Нині після презентації ми їдемо. Я повернуся тільки влітку. Так що, нині останній день.

- Не забувай про Різдво. Впевнена що ми знову сюди приїдемо. А це, взагалі то за менше ніж два місяці.

- Я не приїжджаю на Різдво.

- Як? Це ж найкраще що є в світі!- здивувалася вона. - Святкова атмосфера, вся сім'я разом, подарунки. Це...це наша власна казка котра відбувається тільки раз на рік.