Розділ 3

Катя

До вечора Макс так і не повернуся. Ми ж повечеряли, і вирішили пограти у гру. Такий собі вечір поезії. Я хвилювалася за Макса, тому написала йому повідомлення. Батько котрий якраз сидів біля мене зиркнув у екран, але я вже вимкнула телефон

- Ти Максу писала? - спитав він спокійно.

Я кивнула у знак згоди.

- І куди ж він знову пропав? Завтра у обід з'явиться?

- Тат...написав, що скоро повернеться. Підозрюю, що він зараз далеко не в тому місці про яке ти подумав.

 Лідія вклала Дениса спати, а ми сіли у вітальні в коло. У нашому будинку було багато книг з віршами різних письменників, точніше були книги в будь якому жанрі, тому кожному ми дали іншу і почали з мене. Я читала початок вірша а Лідія продовжувала. Правда, коли пішли по третьому колі то зрозуміли, що в школі не так добре і вчили вірші. Багато чого ми не знали, тому просто дофантазовували. Ну, а що ж робити? Все ж Каміла вкотре почала читати початок вірша Василя Стуса котрий я часто чула в тік тоці.

Як добре,що смерті не боюсь я

І не питаю, чи тяжкий мій хрест, - почала Каміла.

Я напружила свій мозок. От, коли треба, то ніяк не пригадаю. Я важко видихнула

- Здається, там дальше щось типу 

Що вам, боги, низько не вклоняюся

В передчутті невідомих верств.

І знову я затнулася. Правда, дальше не знала. Але ззаду почула голос Макса

- Що жив-любив і не набрався скверни,

Ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну

І в смерті обернуся до життя

Своїм стражданним і незлим обличчям

Як син, тобі доземно поклонюся

- Правильно? - звернувся він дивлячись на Каміллу.

- Ти читаєш вірші? - схоже батько був здивований не менше, ніж я.

- Просто пам'ятаю цей. Я напевно вам завадив. Всім гарного вечора, - сказав він і вже розвернувся щоб піти, як Ліда його спинила.

- Насправді, ми були б раді якби ти приєднався до нас. І ми так і не познайомилися. 

Я бачила як Максим завагався на хвилину а потім все ж повернувся до нас обличчям. І повільним кроком підійшов до місця де ми всі сиділи. Ліда встала і простягла руку Максу. 

- Ліда.

- Максим. Або ж Максиміліан, як кличе батько, - сказав він беземоційно.

Якийсь він дивний, в проблеми уже вліз? А може він дійсно заспокоївся і навіть занадто.

Коли їхнє рукостискання закінчилося, то вони зробили те саме з Камілою а вже після цього брат сказав, що він все ж лишить нас. Мовляв втомився. Але серце моє було не на місці. Насправді ми на довго не засиділися а вже через годинку також розійшлися по кімнатах. Макс був таким спокійним коли прийшов...я відчувала, що напевно щось сталося

Максим

На цвинтарі і могилі матері я пробув досить довго. Насправді ж, просто сидів і дивився на свічку, котра помаленьку горіла. Дурне заняття. Батько вибачився, вперше за стільки років я почув від нього щось схоже, але я не був готовий іти на поступки. Але можливо моє протистояння не є виправданим? Моє ставлення до нової дружини батька, і її дітей міняється з кожною хвилиною. І я сам не розумію, як це відбувається. Від мого розглядання реакції горіння відірвав голос 

- Синку, не маєш сірників? Бо я свої так і не взяла. Старенька - вже повністю все забуваю.

Я підняв голову, і помітив стареньку бабуську з паличкою. Вона така мила на вигляд. 

- Маю запальничку. Допомогти? - спитав я .

- Ох, буду тобі дуже вдячна. 

Я піднявся з лавки, і ми з бабулею пішли повз інші могили.

- А ти доречі чого тут? Побачити молодь на цвинтарі це досить незвично. 

- Та я....до мами приїхав. Подумати.

- Розумію. Я після смерті чоловіка сама залишилася. Діти порозїжджалися, я часто приходила до нього. Говорила з ним, жаль тільки що вони уже відповісти не можуть.

- Вибачте, можливо недоречне запитання, але як це сталося? - ясне діло, я натякнув на причину смерті.

- Це відбулося двадцять років тому. Василю всього 40 було. І така жорстока смерть...лікарі допустили помилку при лікуванні. В нього сильно тиск скакав, а вони занадто довго списували на погоду, а виявилося, що інфекція в крові була. Я розумію, що вже багато часу пройшло, але все одно мені здається, що в той день частину мене просто поховали разом із ним. Життя коротке, невідомо на якому повороті тебе чекає смерть. 

- Мені шкода, - єдине, що зміг я сказати.

Ми зупинилися біля могили і жінка дала мені свічку, котру я підпалив своєю запальничкою. Потім я все ж залишив жінку і повернувся на своє попереднє місце. Дійсно, ми ж ніколи не знаємо коли помремо і як. Не до кінця розуміємо, що завтра може не настати. Час як пісок-протікає крізь пальці надто швидко. Хоча, мені здається що мій пісок давним давно закінчився. Або в момент коли застукав Лію за зрадою, або ж коли труна з мамою впустилася в цю яму. Хоча...скоріше за все моє серце подрібнення на декілька частин, і половина з них уже втрачені. Я втомлено сперся на свої руки. І чому я тут сиджу? І так нічого не зміниться. 

Хоча, я знав відповідь на це питання. Я просто не хотів повертатися додому, де всі були надто щасливими. Де місце мами вже зайняла інша, де знову панує хаос як і в минулому. 

- Мам, що мені робити? Я просто змучився від цих дурних думок. Знаю, що якби ти була то порадила б щось. Сказала і підтримала а так....я не можу. Просто не можу. Розумію що життя продовжується, але воно наче іде повз мене. Прошу, допоможи мені. Дай хоча б якийсь знак, що я не говорю сам із собою. Дай знак що чуєш мене. Я...я божеволію.