Розділ VII Миттєвість

Навколо було темно і від цього було страшно. Вони не могли поворухнутися, бо було дуже боляче. Здавалося вони уві сні або в іншому світі. Все тіло боліло, і в чорній кімнаті вони кричали від болю. Кожен був на самоті. Не було ні підтримки, ні сили самому боротися. Голоси поглинали голову. Вони нічого поганого не говорили, а  просто шепотіли і цим приносили біль. Кожен ходив по своїй кімнаті, а інколи падав, потім знову вставав і все повторювалося по колу. Коли це все скінчиться? Ніколи?! Меттью вбив їх і вони до кінця століть сидітимуть тут в самоті, корчачись від болю.

Але через  якийсь час біль вщухла,  очі почали у кожного розплющуватися . Вони були у шкілному шпиталі. Кожен лежав на кушетці. Після того сну та нестерпного болю залишилося неприємне відчуття . Можна сказати, що  біль майже вщухла.

Вони  спробували встати, кожен зі свого ліжка,  та не змогли. Тож просто  привстали  та повернули голову. Кожен побачив своїх друзів. Кол, Клаус, Астрід та Венді були раді бачити один одного. Вони не вмерли! Це вже було щастя. Але радість закінчилася тоді ,коли друзі побачили директора та вчителів,  які стояли біля їхніх ліжок. Вони зрозуміли,  що справи їхні кепські. Адже вони пропустили цілий  навчальний день . Мало того, вони пішли на зустріч з Меттью, не попередивши про це нікого і тим самим наражали  своє життя на небезпеку через те, що їм просто було нудно. І  такі вчинки пробачити неможливо!

• Діти, як ви могли так вчинити? – спитав директор. - Я вам довіряв, а ви полізли у справу Володарства,  коли я вам по-людськи сказав, що вам не можна в це лізти! - Він був злий, але не кричав на них,бо розумів, що вони просто підлітки, ідіоти,  яким наплювати  на себе.
• Вибачте, професоре, – сказали всі четверо одночасно.
• Венді , ти така ж розумна дівчинка. Я тобі довірився і розповів про Меттью, сподіваючись на те, що ти поведеш себе правильно. – Дівчинка опустила голову вниз від сорому. - А ви, хлопчики, чому пішли за нею. У вас немає своєї голови на плечах? Астрід , ти просто ,не думаючи,  пішла за своєю подругою в пекло.
• Не звинувачуйте дівчаток. Вони розумні і хотіли все дізнатися про лиходія, до якого Володарству немає справи. Я та Клаус пішли не за ними в пекло, а  з ними у пекло. Ми самі хотіли все дізнатися. Тим більше, коли моя мама постраждала від рук Меттью,  я вирішив убити його, тому і пішов.  Кол взяв всю справу у свої руки. Це було шляхетно з його сторони, він захищав дівчат від нападків директора. Той же у свою чергу зітхнув.
• Директоре, як ви нас знайшли? І де? – запитала Астрід, коли всі трохи заспокоїлися.
• До Володарства всі почали з’їжджатися ближче до вечора. І там перед дверима ви всі лежали на підлозі без свідомості, ледве дихаючи. Владика зателефонував до школи запитав, що ви там забули. А ми сказали, що вас усіх не було сьогодні у школі  на уроках, то він вас і привіз  сюди.
• Ой…, – протягнув Клаус.
• І я мушу покарати вас. Ви не можете залишати кордони  школи до нового року. Ви зможете перебувати лише у школі. Магазини та кафе поблизу школи вам заборонено відвідувати . Також до столиці ви не зможете їздити до нового року. Бачитися вам не можна  два тижні. На уроки ви ходитимете. Також ми вам всім поставили спеціальні магічні браслети,  щоб контролювати, де ви знаходитесь. Це для того, щоб ви не змогли виходити за межі школи.
• Чому таке жорстке покарання?! - Астрід була  шокована, це ще м'яко сказано.
• Так, директоре, правда,  чому настільки все жорстко? - Клаус мало не кричав від такого.
• Діти, я знаю- це дуже серйозне покарання. І воно дуже складне для вас. Але його встановив не я, а Владика. Вона вирішила надати вам таке покарання. Вибачте, але ви зробили дуже серйозний вчинок. Це ще добре, що вас покарали саме так. Востаннє ми карали  багато років тому. За весь цей час у нас були лише добрі учні, а ви у нас пустуни та хулігани, тому це піде вам на користь.                                                                                          Останню фразу директор сказав трохи посміхаючись та жартома, але це не допомогло підняти друзям настрій. Директор та всі інші вчителі вийшли зі шпиталю, а діти почали розмовляти між собою.
• Я не зрозуміла, чому нам не можна спілкуватися між собою? – запитала Астрід з нерозумінням  і з невеликим жахом.
• Я думаю, нам не можна спілкуватися, щоб ми знову не влаштували і не спланували якусь змову, - з усмішкою сказав Клаус.
• Мені треба поговорити з директором, - сказав Кол і підвівся з ліжка.                                                                    Іти було складно, але він дійшов до кабінету директора.

У кабінеті директора:

• Директоре, можна увійти? – запитав Кол.                                                                                            Директор почув його голос і кивнув головою. Кол зайшов до кабінету.
• Коле, тобі не можна тут бути. Ти ж маєш знаходитись у шпиталі принаймні ще кілька днів , – директор усміхався, він переживав за хлопчика.
• Я хотів поговорити з вами. Моя мама дуже хвора і я хочу її відвідати. Чи можна я поїду до неї? - Колу було тяжко, але йому, справді, потрібно до сім'ї.
• Коле, я все розумію. Тобі складно. Я би тебе відпустив, якби міг, але Владика довідається, що я до нього не дослухався. Наразі дуже важка ситуація з Меттью і я не можу не послухати Владику.  Коле,  ти не переймайся. Я поговорю з ним і попрошу тебе відпустити.
• Дякую, шановний  професоре!                                                                                                                              І мисливець пішов  назад до шкільного шпиталю.

Кол повернувся до друзів і ліг на своє ліжко. Йому було сумно від відповіді директора. Друзі намагалися запитати у нього, що сталося. Той відповів коротко, не замислюючись.

Діти  почали  обговорювати нові сили і те, що сказав Меттью. Було страшно, що буде далі. Вони хотіли бути разом  усі четверо . Далі, наперебій один одному, стали розповідати,  що було в вежі,  і як складно було в пеклі або що це було- Царство Аїда?