Ворог Всередині

8 червня 2026 року, 11:55

Важко відсапуючись і усім тілом навалюючись на перила, Іван Семененко, нарешті, здійснив цей останній крок. Своїми силами він піднявся на третій поверх, і тепер, опираючись на власну тростину, переводив дихання. Базова здатність будь-якої людини – пересування, стала для нього розкішшю з тих часів, коли вони поїхали в ті прокляті Альпи. Один-єдиний невдалий спуск ледь не вартував тоді йому життя. Існувала висока імовірність, що він назавжди буде прикутим до інвалідного візку, і лише наддорога операція, в ході якої в його ноги було вмонтовано важкий титановий каркас, дозволила йому мати змогу рухатись самостійно. Принаймні на невеликі відстані.

За його спиною клацнув ліфт, широко відкривши свої двері, впускаючи до себе поліцейських, що поспішали на обідню перерву. Взагалі, нічого не заважало йому цим ліфтом скористатися, однак він вирішив зробити цей день іще більш особливим. З тих пір, як він дізнався про свої сили, він фактично не виходив із дому, замовляючи собі доставку їжі, а за потреби користуючись фотонним конструктом, через який він міг бачити та говорити з навколишнім світом. Очевидно, він вирішив, що так буде легше, не помітивши, як став заручником свого ж творіння. Поступово він все більше втрачав від людини, сприймаючи конструкт як свого реального «себе». Як справжнього Всемогутнього. Своє ж зламане, неповоротке тіло він вважав тягарем, прагнучи його позбутися. Саме тому, пропрацювавши тут майже п’ятнадцять місяців, сьогодні він вперше вживу з’явився у відділі боротьби з організованою метазлочинністю.

Трохи перевівши подих, він підійшов до великих скляних дверей ліворуч, за якими починалася приймальня відділу, і, трошки постоявши у нерішучості, штовхнув їх. З легкістю піддавшись, двері відчинилися, пускаючи його до середини.

Звісно, з моменту його звільнення не пройшло й пів року, а тому не можна було очікувати, що всередині щось зміниться. Широке квадратне приміщення, метрів по двадцять у кожну сторону, з викладеними біло-синьою плиткою стінами та рядами дерев’яних крісел вздовж стін, було абсолютно порожнім. Не було навіть чергового, що мав сидіти навпроти, у невеликій вахтовій кабінці. Останній момент був неприємним, оскільки лише він міг розблокувати двері зсередини – інакше до відділу було потрапити неможливо.

Цокаючи тростиною об підлогу, Іван, трохи накульгуючи, підійшов до кабінки, зазираючи всередину. Все ще нікого не було.

Роззирнувшись довкола порожньої зали, і все ще почуваючи себе трохи ніяково, він вирішив було постукати, аби привернути до себе увагу, аж раптом в кабіні з’явилася жіноча рука. Починаючись звідкілясь з-за дверей, рука, ніби гігантська змія, звиваючись в усі боки, стала наосліп обшукувати стіл. Це додало йому впевненості, і він загрюкав у скло.

Звідкілясь з іншого боку почувся схвильований зойк, і рука, як вимірювальна стрічка, кінець якої відпустили, почала стрімко втягуватися, аж поки повністю не зникла. А за пару секунд з’явилася і її власниця – симпатична жінка років трохи за тридцять. Її усміхнене обличчя з гострими вилицями і виразним носом з невеликою горбинкою, було обрамлене довгим світлим волоссям, охайно заплетеним у дві спадаючі на плечі косички.

— Вітаю, чим можу вам допомогти? — приязно глянувши на нього виразними сіро-зеленими очима, спитала Івана детектив Мотузок, також відома як Юлія Швець.

— Я до Петра Васильовича. На дванадцяту, — відповів він, розуміючи, що колишня колега його навіть не впізнала. Логічно, адже його конструкт виглядав зовсім інакше.

— Але… У нас зараз засідання відділу. Закрите. Не думаю… — розгубилася вона, але схоже особистий підпис з печаткою Петра Васильовича Волошина відкривав тут будь-які двері, — добре, заходьте, — зрештою наважилась вона.

Залунав пронизливий гудок, сигналізуючи про розблокування дверей, і Всемогутній опинився у широкому коридорі, по обидві сторони якого було четверо дерев’яних дверей.

— Треті ліворуч, — промовила Мотузок, та орієнтуватися тут він міг і на осліп, а тому, не чекаючи колегу, увійшов до приміщення, відомого у відділі як «мала зала засідань», оскільки саме тут відбувалося стратегічне планування боротьби зі злочинністю. Станом на зараз, за великим круглим столом в центрі сиділо четверо чоловіків.

— Петра Васильовича поки немає, зачекайте, — промовила з-за спини Івана Мотузок, заходячи до приміщення вслід за ним і займаючи за столом своє місце заступника глави відділу.

— О, а це хто? — емоційно підняв голову один з чоловіків, що до цього забавлявся тим, що пускав стелею сонячних зайчиків з допомогою свого дизайнерського золотого, прикрашеного чорними діамантами годинника. Високий широкоплечий атлет з вистриженим з боків світлим волоссям і блакитними очима, вдягнений у дизайнерську куртку від Армані, схоже, відверто нудьгував і був радий будь-чому новому. На пам’яті Івана, Борис «Морок» Вишневський нудьгував практично завжди.

— Можливо, це важливий інформатор. Або новенький. Мужик обіцяв двох нових співробітників, — за своєю безсмертною звичкою прозанудствував, проговорюючи загальновідомі факти, навіть не відірвавши очей від свого ноутбука, Шепіт – невисокий худий чоловік, чиє обличчя, немов ширма, приховувала копна темного волосся.

— Один із них – це наш братюня Всемогутній, якого повертають, — Іван рефлекторно усміхнувся, від того, як Морок приязно згадав про нього. На контрасті з цим, з самого дальнього кутка столу почувся презирливе цмокання. Як завжди небагатослівний, Дмитро Грицевич сидів у найвіддаленішому і найтемнішому місці, з натягнутим на осі глибоким темним капюшоном. Чи то він намагався приховати своє запале бліде обличчя, увінчане незмінними фіолетовими мішками під очима, чи то дійсно намагався відповідати своєму прізвиську – «Смерть». Вічно замкнений, Смерть, здавалося, ненавидів усіх живих людей, можливо, окрім Мотузок, яку, через її заразний оптимізм, було неможливо не любити.

— Це і є Всемогутній, бовдури, — холодно, і навіть презирливо кинув Василь Яцик. Сьогодні він виглядав як низенький огрядний чоловічок, з круглим обличчям і запалими чорними очима, але Всемогутній знав – зовнішність Легіона не є сталою величиною. Як і характер. Він міг бути як турботливим, так і презирливим, як атлетичним, так і таким, як зараз.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше