Високий, триповерховий будинок із червоної цегли немов горів у променях сідаючого сонця, маючи вигляд великого осяйного рубіна зі скарбниці якого-небудь короля.
— Дивіться, я – багатий! — немов би кричав його власник.
Та якщо придивитися детальніше, ставало зрозумілим, що за домом давно не доглядали. Цегла вицвіла на сонці, паркан потроху обсипався, декоративна лоза на північному боці будівлі розрослась настільки, що за нею не було видно власне стіни, квіти на подвір’ї давно засохли, а газон сягав вище щиколоток. Складалося враження, що всередині давно нікого не було, але Всемогутній все одно не готовий був ризикувати.
Близько п’ятнадцяти хвилин він витратив на те, щоб прискіпливо оглянути будинок по периметру. Тим не менш, навіть якби тут дійсно була ще вибухівка, він все одно був не здатний її відшукати, а якась менш масштабна загроза його не хвилювала. Він усвідомлював, що головна причина, з якої він тягне з візитом у цей будинок – страх. Це не був, звісно ж, страх за своє життя, радше страх невдачі. Звісно, він часто боявся невдачі, і до становлення метом, і після. Але зараз це був страх абсолютно інакший. Він не просто переживав через імовірність провалу, він, трохи посмакувавши думку, зрозумів, що боїться невдачі неминучої. Вперше в житті він твердо знав, що програв ще до початку битви.
— Руслан явно підготувався. Він на крок попереду. Він знову вислизне, лишаючи по собі лише нові руйнування, — такі думки гризли його.
Всемогутній розумів, що за бажання вб’є Платонова одним ударом, однак так само чітко усвідомлював – він не зможе його завдати. Його ж ворог навпаки, битиме і битиме. Він не рахуватиметься з втратами, і з легкістю пройде тілами, аби досягнути своїх цілей. Всемогутньому лишатиметься лише пасивно реагувати, лишаючись завжди позаду. Вперше в житті він відчув себе на місці своїх ворогів – слабким, приреченим.
— Не ходи, — кричала його підсвідомість, вказуючи на те, що червоний будинок – надто очевидний капкан. — Хай стоїть собі, непотривожений. Не треба суватися в пастку, обійди її.
Та звісно все це було позбавлене сенсу. Він мусив зайти до будинку і дізнатися все, що може про Платонова. Зіштовхнутися з новою пасткою, і сподіватися, що вона не несе шкоди іншим. Повільно опустившись перед вхідними дверима, він зайшов усередину.
Будинок зустрічав його непривітно. Всі поверхні були вкриті помітним шаром пилу. Вікна були наглухо зашторені, що створювало важку гнітючу атмосферу занедбаності. Крім того, візитера не залишало відчуття, ніби власник був тут ось тільки но, і зараз вийде з сусідньої кімнати. Розгорнута книга лежала на бильці крісла, під вікном стояла миска брудної води з піною, в якій плавала ганчірка, а на столі стояли вкриті лінивими, жирними мухами брудні тарілки з рештками якоїсь їжі, судячи з усього м’ясних реберець з доставки. Тарілок було дві, що одразу навіювало думки про найгірше: очевидно, Руслан Платонов лише недавно провідував матір.
Обходячи решту будинку, Всемогутній навіть не намагався когось кликати – розумів, що це марно. Єдиний звук, що супроводжував його, окрім поскрипування підлоги – дзенькіт повідомлень, що продовжували приходити на поставлений на підзарядку телефон, що лежав на невеликому столі в вузькому коридорі, який починався одразу за вітальнею і вів вглиб першого поверху будинку. В тьмяному денному світлі, що ледь пробивалося до приміщення, Всемогутній зміг роздивитися силуети шести кімнат – по три з кожного боку. Він міг би зазирнути у кожну з них, але це було не потрібно – він вже чітко знав, куди іти. Трохи постоявши перед середніми зліва дверима, з-під яких пробивалася тонка смуга світла, він, зрештою, зробив крок уперед. І побачив саме те, що очікував.
Тіло жінки напівлежало в глибокій ванній, наповненій трохи мутною від крові водою. Воно було мармурово-білим, майже знекровленим, за вийнятком звисаючої до підлоги правої руки, котра починала набувати ледь помітного жовтувато-сірого відтінку. Її пальці, кінчики яких набули синьо-чорного кольору, сталевою хваткою продовжували стискати нерівний шматок скла, ще більше подібних уламків усіювали підлогу, ледь поблискуючи в хворобливо-блідому світлі лампи. Кинувши швидкий погляд на стіну, де висіла рама з-під розтрощеного дзеркала, Всемогутній зробив крок вперед, стараючись не залишати слідів. Він повинен був встановити особу жертви, для чого необхідно було прибрати водоспад чорного волосся, котре повністю покривало запрокинуту на правий бортик ванної голову жертви. Обережно, стараючись нічого не зачепити, він прибрав волосся, заглянувши у потьмянілі зеленувато-сірі очі. Без сумніву, це була сама власниця будинку, Альбіна Якименко. Крізь шар води постаравшись роздивитися її розрізану ліву руку, а також вивчивши грубий поріз на правому зап’ястку і загострений уламок скла, Всемогутній міг зробити очевидний висновок, що жертва самостійно покінчила з собою. Навряд чи добровільно, швидше за все, як і Володимира Іллєнка перед тим, її змусили до цього. Змусив власний син, Руслан Платонов.
З огидою покинувши кімнату, Всемогутній повернувся до вітальні. Не було жодних сумнівів в особі винуватця смерті жінки. По хорошому, він би мав викликати поліцію, аби вони зафіксували смерть, встановили особу загиблої і подали в розшук її сина. Та він не бажав цього робити. Чекати наряду, пояснювати хто він і які у нього повноваження, як він дізнався про злочин та взагалі як опинився тут, означало б втратити години. У цей час вбивця був на волі й робив свою справу. Залучивши велику кількість людей, він лише загальмує розслідування і дасть Руслану Платонову час вислизнути. Треба діяти негайно. Всемогутній знав свого опонента, розумів його логіку, а тому саме він мав довести справу до кінця. Однак була проблема – навіть натрапивши на черговий труп, він не знав, що йому шукати далі. Він потребував підказок – куди Руслан міг піти і які має плани. Вони мали бути – на декоративному каміні у вітальні Всемогутній помітив працюючу камеру – Платонов його чекав, і скоро мав дати про себе знати.
#1667 в Фентезі
#398 в Міське фентезі
#598 в Детектив/Трилер
#239 в Детектив
Відредаговано: 08.11.2026