3 травня 2026 року, 12:13

 Широко позіхнувши, Всемогутній важко сповз із дивану і пошкандибав до ванної. Настрій був препаскудний. Щосекунди він очікував, що з ним зв’яжеться поліція і спитає його про останні події. А особливо про те, чи він пов’язаний із Чорною дірою. Бути підозрюваним у співпраці з засудженим до смертної кари — велика небезпека, йому дуже пощастить, якщо він сам не опиниться у в’язниці.

На мить він навіть допустив, що це була дуже хитра пастка від Чорної діри, шахова гра з метою знищити єдиного небезпечного для нього ворога, але ця думка не прижилась в його голові — Всемогутній ніколи не був прихильником конспірології та переускладнених планів. Людина все ж істота раціональна і тяжіє до більш примітивних стратегій. Та й при зустрічі Караченцев вже надто реалістично демонстрував свою зневагу, своє щире переконання у невразливості. Тож навряд чи він пішов би на вбивство своїх дружків заради нього.

А от хто це міг бути — у Всемогутнього не було жодної ідеї. Він банально не знав, куди йому рухатись. У нього не було жодної зачіпки, хто ж міг стояти за смертями Фініша та Іллєнка. Базове правило, єдине, яке він вивчив на курсах, і яким користувався в поліції, — «Шукай, кому вигідно», — зараз не працювало. Боржників вбивали через гроші, наркобариг через дур, дрібні злочинні шістки різали один одного через дрібниці, або, намагаючись гратися у могутніх злочинців, вони влаштовували пограбування, збройні нальоти чи переділ бізнесів. А от кому вигідно вбити дрібну шістку Чорної діри, він навіть не міг уявити. Чому сам Караченцев так активно вимагав проведення розслідування? Кого боявся Князь аж до того, що покінчив із собою? Що знала Ангеліна? Чому Іллєнко співпрацював з убивцею? — Усі ці питання неначе існували в вакуумі, плавали у порожнечі, ніяк не бажаючи поєднуватись у цілісну картину. Та й, сказати чесно, він не дуже і хотів продовжувати займатися цією справою. Не завжди можна перемогти — іноді доводиться визнавати невдачу. Його участь приносила більше шкоди, ніж користі — тепер хай справжні слідчі думають над цією справою. А він за наступної зустрічі просто вб’є Чорну діру. А якщо випаде шанс — то й цього любителя дронів.

Тим не менш, апатично помішуючи свою традиційну локшину, він все ніяк не міг викинути з голови одну думку. Вона все витала в закутках його свідомості, не давала себе ігнорувати, та в той же момент вона була настільки примарною, такою невагомою, що сфокусуватись на ній було навіть складніше, ніж утримати в полі зору ту саму мушку, що плаває в куточку очей. Довгий час він відмахувався від неї, він боявся, що, знову давши собі шанс, вчергове опиниться у глухому куті, і через його помилки знову загинуть люди.

Однак час ішов, а нав’язлива думка все вилася десь в глибинах, і Всемогутній був змушений визнати — він не хоче здаватися. Не хоче опускати руки. Він продовжить рухатися вперед. Його натура вимагала реваншу, покарання для злочинця, він не міг відпустити його просто так.

Важко здійнявшись на ноги, він став повільно крокувати кімнатою, намагаючись зосередитись на тому відчутті — його останньому шансі розібратися у цій справі. Та зараз, коли він готовий був відкритися, пустити її до себе, в’юнка думка стала вислизати, віддалятися від нього, неначе знущаючись. Він з усіх сил намагався концентруватися на ній, але щоразу одне й те саме слово зринало в його голові: «Хто?». Він сердито від нього відмахувався, силою намагався зануритись глибше у підсвідомість, схопити думку, що там витала, але раз за разом це слово «Хто?» ставало йому на заваді. Він не розумів, чому воно постійно зринає перед очима. Так, він не знає, хто вбивця, але він і не здатний про це дізнатися зараз, тож головне питання не «Хто?», а… А от яке, він все не міг зрозуміти.

Всемогутній аж підскочив від несподіванки, коли тишу, що панувала в квартирі, розрізав різкий та наполегливий звук мобільного телефону. Зрозумівши, що весь цей час він крокував туди-сюди, а також, що вже о пів на першу дня, а значить, він робив це понад дві години, Всемогутній буквально впав на диван, випроставши стомлені ноги. Він, звісно, чекав дзвінка від поліції, однак не зараз, не тоді, коли він був так близько. Знайди він нову зачіпку — він би мав що їм дати взамін. Зараз же він знаходився у відверто поганій ситуації. «Хоча, шанс ще є», — подумав він, глянувши на ім’я абонента, перед тим як зняти слухавку.

— Доброго дня, Шепіт, — привітав він свого колишнього колегу по відділу, головного аналітика, металюдину, чиї сили давали йому змогу знаходити та оброблювати будь-яку інформацію, наявну в мережі. Це робило його одним із найпродуктивніших працівників відділу, щодня він закривав по дві-три простенькі справи.

— Привіт, Вань, — голос Шепота був не надто радісний і звучав наче їх чекає важка розмова, яку Всемогутньому б хотілося відтягнути всіма можливими способами.

— Всемогутній, будь ласка, — справжнє ім’я різало слух і взагалі ніколи йому не подобалось, — а то і я тебе теж називатиму Віталій.

— Це буквально моє ім’я, — обурено зазвучало на іншому кінці слухавки.

— Це буквально найгірше чоловіче ім’я. Гірше за Діму, або… Річарда.

— А Річарди тут до чого. Хоча не відповідай. І давай до справи. Ти ж знаєш, навіщо я тобі телефоную.

— Ні, — це мало звучати якомога щиріше, та Всемогутній знав, що колишнього колегу це не вразить. Від Шепота взагалі мало що можна було приховати. Здатність оброблювати інформацію зі швидкістю просунутого штучного інтелекту поєднувалась у ньому з людською цікавістю і феноменальним занудством.

— Що ти робив у квартирі покійного Володимира Іллєнка? — це було не стільки питання, скільки несказаний вголос докір. Мовляв, куди ти вплутався після звільнення. І, вочевидь, таке ставлення не могло подобатись Всемогутньому, тож він вперто продовжив мовчати.

— Добре, — Шепіт важко видихнув, і Всемогутній почув, як зашелестів папір в руках його співбесідника, — вчора близько одинадцятої ночі стався сильний вибух у районі вулиці Завальної. Двоє загиблих, восьмеро поранених. Що особливо цікаво — будинок був записаний на ім’я вісімдесятитрирічної пенсіонерки з Василькова. Сама вона, звісно, ні до чого, але важливий факт у тому, що її племінник — Ігор Горяінов, колишній кримінальний авторитет, відомий як Князь. Його сини недавно були вбиті, а сам він, отруєний, знайдений у власній квартирі. Що максимально дивно — зсередини вхідних дверей була прив’язана стрічка. Якби хтось таємно увійшов до приміщення, вона б розірвалася. Але стрічка ціла, уявляєш? Втім хтось же та зателефонував у швидку і повідомив про його тіло. Це був явно не він — на слухавці телефону не було жодних відбитків пальців. Навряд би він їх сам стер. І про всяк випадок — квартира на восьмому поверсі.