2 травня 2026 року, 23:01

На тлі темного беззоряного неба, освітленого хіба тьмяним місяцем, фігура Всемогутнього мала лишатись непомітною біля будь-кого, хто в теорії міг влаштувати засідку. Хоча він сумнівався, що хтось дійсно чекав його тут. А якби й так, йому б вони жодним чином не змогли нашкодити. Насправді, єдина причина, чому він, замість того щоб атакувати напролом, вирішив акуратно розвідати обстановку, була в тому, що, знайшовши ворогів, він міг би підслухати їхню розмову і отримати нарешті правдиву інформацію. В цій справі всі йому брехали, навіть Іллєнко, як йому здавалося, все ще щось недоговорював. Дуже вже легко лились із нього слова, без запинок, як проговорюють завчені свідчення. Аж надто хиткою була та конструкція, яку він видав: вона не відповідала ні на одне питання, що постали перед ним в процесі розслідування. І занадто швидко він погодився здатися, ніби бажав, щоб від нього швидше відстали, щоб мати змогу… Поки що невідомо що зробити, але він дізнається. Правда знаходилась тут, і Всемогутній милостиво дозволить ворогам завдати йому удару. І якщо їм не вдасться знищити його — а це просто неможливо — він поговорить з ними куди менш ввічливо. І зі слизьким Іллєнком, і з загадковим курчавим. Вони обидва від нього не втечуть, тож заради цікавості можна і змінити ролі. Хай ті, хто ховаються в будинку, думають, як його атакувати. А він буде плисти за течією.

Проте в будинку ніхто його не чекав. Просканувавши місцевість своїми здібностями, він не знайшов жодної живої людини. Та й сам будинок не створював враження обжитого приміщення. Пошарпані стіни з облізлою побілкою, порослий мохом дах, покриті товстим шаром пилу вікна, бур’ян, що охоплював усе подвір’я, — жодного натяку на те, що тут хтось жив. Цікаво, чий це будинок? У будь-якому випадку, неважливо.

Плавно спустившись на подвір’я, Всемогутній підступив до вхідних дверей. Навіть якщо там нікого немає, можливо, внутрішнє убранство підкаже йому щось. А якщо це була порожня обманка з метою виманити його подалі від Іллєнка — він повернеться до «Вершини» за мить і зупинить будь-яку спробу втечі.

Підійшовши до старих вкритих іржею важких металевих дверей, Всемогутній доторкнувся до них долонею і легенько натиснув, чого вистачило, щоб ті, з гучним гуркотом, вилетіли з петель, провалившись у темний портал коридору. Відчуваючи приємний мандраж, ніби відкриває новорічний подарунок, Всемогутній увійшов усередину.

Як він і вважав, перша ж кімната, на яку він наштовхнувся, була майже порожня і вкрита шаром пилу. Єдине вмеблювання в ній складав старенький пузатий телевізор та розкладне крісло перед ним. Швидко окинувши приміщення поверхневим поглядом, Всемогутній не знайшов в ньому нічого цікавого, але щось неначе осмикнуло його, твердо змушуючи повторно оглянути кімнату. Трохи детальніше обвівши її порожні стіни поглядом, він нарешті зрозумів, що привернуло його увагу. Невелика червона крапочка внизу екрану. Телевізор був підключений. Здивований, Всемогутній простягнув руку і клацнув вимикач — приміщення залилося світлом. Цей факт наявності живлення в неначе закинутому будинку наводив на думку, що названа йому адреса могла бути не просто випадковою, а дійсно таїла в собі певні відповіді.

Друга кімната лише укріпила його впевненість — це була кухня. І хоча холодильник не був увімкнений, у шафці поруч був великий запас круп і консервації. Крутнувши вентиль, він переконався, що й вода також на місці.

Третя кімната в самому кінці будинку являла собою спальню, знову ж таки, мінімально обставлену. Окрім старого твердого ліжка там була лише невелика тумбочка, на якій лежали пара книжок. Кримінальні романи сумнівної літературної якості. Всемогутній взяв один до рук і прогортав — більше рефлекторно, ніж бажаючи щось знайти, однак декілька купюр номіналом в тисячу гривень вилетіли з-поміж сторінок. Очевидно, навіть якщо тут ніхто не жив, цей будинок був наготові прийняти не надто вибагливого гостя — можливо, злочинця у розшуку. Але це жодним чином не давало відповідь на головне для нього питання — чому його привели саме за цією адресою. Та відповідь не змусила себе довго чекати.

Тихий гул залунав кімнатою, долинаючи з-під подушки. Відкинувши її, Всемогутній знайшов рівно те, що очікував, — мобільний телефон. Старенький кнопковий, створений лише для того, щоб приймати дзвінки і робити їх самому, очевидно, також залишений для власника. Але ніхто б не лишав його увімкненим, тож найлогічніше було допустити, що той, хто заманив його сюди, перед тим підклав увімкнений телефон. Підтверджувало цю теорію і ім’я абонента. «Підніми слухавку» — світилось на дисплеї. Очевидно, цей дзвінок був призначений йому. Звісно ж, спільник Іллєнка знав, що Всемогутній тут, — ще перед входом в будинок він помітив увімкнену камеру спостереження, направлену на двері. «Це вже краще», — подумалось йому. Хоч щось почало відбуватися окрім брехливих розмов.

— Так, — холодно промовив він, приймаючи нарешті виклик.

— Вітаю, детективе, — зі слухавки залунав змінений електронний голос, — вам таки вдалось відшукати мене.

— Мені остогидли детективні кліше, — застогнав Всемогутній, — ти, видно, передивився серіалів. Якщо є що сказати — кажи, а як ні — я все одно тебе знайду.

— Вай-вай, які ми грубі, — голос на іншому кінці дроту, здавалось, смакував безсилля Всемогутнього, — я знав, що він когось пошле за мною. Мета, звісно. Собачку, яку вже зовсім не шкода.

— Ти хоч знаєш, хто я? — вочевидь, ворог навіть не підозрював, з ким має справу. Всемогутній вирішив цим скористатися, спровокувати його, можливо, він чимось себе видасть.

— Ти ніхто. Я ж сказав тобі — ти лише розмінна монета Чорної діри. Собака на мінному полі. Вкрай невезуча собака, як я бачу, — принаймні тепер Всемогутній переконався у чоловічій статі того, хто телефонував.

— Раз ти у нас такий крутий — може, вийдеш особисто і розкажеш, за що грохнув Фініша? — Всемогутній не покладав серйозних сподівань на мертве кліше про злочинця, який видає свій план, але спробувати було варто. Однак у відповідь залунав холодний, зверхній електронний сміх.