2 травня 2026 року, 22:05

Дочекавшись, коли бар закриється і Іллєнко залишиться сам, Всемогутній переніс себе всередину. На цей раз він мав свій звичний вигляд короткостриженого майже двометрового амбала, і тепер це була не просто погроза. Він мав чіткі наміри пустити в хід свою справжню силу. Він стомився від брехні і нарешті почує правду, витягне злочинця з тіні, ким би він не був.

Смакуючи момент, Всемогутній повільно крокував темною та порожньою залою, стараючись здійняти якомога більше шуму своїми важкими кроками, тим самим стараючись додатково налякати власника. Та слід відзначити, Володимир Іллєнко виявився не з полохливих. Вискочивши з кухні і побачивши незваного гостя, він відкрив було рота, аби щось сказати, але, побачивши вираз обличчя Всемогутнього і зрозумівши, що дружньої бесіди очікувати не слід, з неочікуваною для досить огрядної людини швидкістю він стрибнув за стійку, вихопивши звідти дробовика. Того самого, який він показував тиждень тому. Та Всемогутній не був зацікавлений, щоб зброю застосували. Звісно, йому самому не могла нашкодити жодна куля, однак він переживав, що звук пострілу приведе підмогу, тож, негайно перемістивши себе в просторі, впритул до власника, Всемогутній вирвав з його рук зброю, після чого зв’язав дуло вузлом. Напевне, дарма він це зробив, зброя все ще могла проходити як речовий доказ у поліції. Та, протримавши цю думку в голові всього мить, він її відкинув. Якби воно було так, дробовик давно вже був би конфіскований. Та й у будь-якому разі зараз було не до того. Це був його момент тріумфу, і він не дозволить його зіпсувати. Усілякі думки можуть і зачекати.

— Чого т-т-тобі т-треба? — задкуючи до стіни, бурмотів Іллєнко. Вишкірившись, як йому здавалось, найбільш страхітливою усмішкою, Всемогутній мовчки схопив його за шию, стараючись не зламати її одразу. Обережно, так щоб ненароком не вбити власника «Вершини», він відірвав тіло від підлоги, пильно контролюючи, щоб Іллєнко не задихнувся.

— Я хочу ще раз поговорити за події минулого тижня. Пам’ятаєш? — він намагався сказати це максимально загрозливо, щоб у наляканого власника не було бажання викручуватися. Однак той виявився більш принциповим.

— Я не розумію…

Так не піде. Удар. Рука Всемогутнього по лікоть увійшла в цегляну кладку, в сантиметрах від голови Іллєнка. Тривожний сигнал — удар вийшов сильнішим, ніж він очікував. Треба охолонути, інакше у нього на руках буде ще один труп, тільки тепер з його провини.

— Ким був чоловік, який говорив із Фінішем за хвилину до вбивства? — холодно чеканив він. Більшість з тих, кого він допитував, від такого вже б давно обмочилася, однак на його подив хоч і заляканий, але власник продовжував триматися.

— Я не знаю. Правда не знаю, — скімлив він, — можливо, я відвернувся…

І без того пошкоджена стіна глухо задрижала, коли тіло Володимира Іллєнка з силою врізалось в неї. Видавши тихий стогін, він, відпущений Всемогутнім, сповз донизу, лишаючи на стіні червоний слід із розбитої голови. На хвильку Всемогутній злякався, що таки перегнув палицю, однак тихий стогін переконав його, що Іллєнко живий. Тож, не даючи йому отямитись, він наступив ногою на лежаче тіло, втиснувши його в підлогу.

— Ти трохи не розумієш ситуацію. Я знаю, що ти від мене приховуєш інформацію, і я битиму тебе доти, доки ти не розкажеш мені, хто був той чоловік.

— Я правда не знаю. Клянуся. Якийсь чоловік, я майже не розгледів його. Благаю…

До такого Всемогутній однозначно не готувався. Цей Іллєнко виявився міцнішим за 90% людей. Погано. Очевидно, силою його взяти не вийде. Значить, треба вдарити зсередини, знайти слабке місце. Зрозуміти, що дає йому сил боротися. І знищити це, позбавити його надії на… Хвилинку…

— Що ти сказав?

— Га? — перепитав заляканий власник, котрий весь цей час не переставав белькотіти різноманітні виправдання.

— Останні слова. Повтори. Негайно! — відрізав Всемогутній.

— Я просто казав, що я б ніколи… У нас угода і я її дотримуюсь. Мені немає сенсу її порушувати. Клянусь.

Угода. У нас. У яких ще нас?

— А скажи-но, друже, — вкрадливим тоном поцікавився Всемогутній, нависаючи над Володимиром Іллєнком, — я, по-твоєму, хто такий?

Питання явно застигло його зненацька. Іллєнко навіть не знав, що вимовити, і Всемогутній зрозумів, що влучив. Знайшов причину, чому власник так відчайдушно тримався. І тепер він виб’є ґрунт у нього з-під ніг, а у підвішеному стані брехатиме лише психічно нездорова людина.

— Відповідай, лайно. Ну! Хто я?

— Ви людина Чорної діри, — зламавшись і розплакавшись, закричав Іллєнко. Ось воно. Він боявся кримінального короля, що Чорна діра покарає його за вбивство свого мета, і тому стояв до останнього. Але ж це нічого не пояснювало. Чому тоді він так приховував особу того курчавого хлопця? Вони спільники? І якщо так — навіщо він провокував конфлікт із майже всемогутнім Караченцевим, і в обличчя грубив, як він думав, його найманцю? І які відносини їх пов’язували? Він там щось лепетав про угоду. Однак усе це почекає, спершу головне.

— Ну-ну, тихіше, — тепер Всемогутній міг собі дозволити і дружню посмішку. Свого він вже досяг, — а тепер зрозумій, дружечку, один простий факт. Я. Не. Працюю. На. Чорну. Діру, — з гордістю прочеканив він кожне слово. — Ти не знаєш, хто я, чого я хочу і на що здатен. Тому розказуй усе. Починаючи з того, які у тебе там стосунки з Чорною Дірою. Второпав?

— Таак, — заскиглив зламаний Іллєнко, — я зрозумів. У нас з Чорною дірою угода — він не чіпає мене, а я не чіпаю його. От і все.

— Ось воно як, — здивувався Всемогутній, — а ти у нас що за велика шишка така, раз сам Караченцев з тобою укладає пакт про ненапад?

— Колись давно я входив у коло довірених осіб Страха. Коли Чорна діра його вбив і сам став ватажком, він забрав у мене все, лишивши лише трохи грошей, щоб я відкрив це місце і не відсвічував. Інакше ця мерзота пообіцяла прикінчити мене.

Очевидно, тепер він трохи заспокоївся, хоча і продовжував лежати на підлозі, згорнувшись калачиком. Даючи йому можливість ще більше оговтатись, Всемогутній відійшов від нього, продовжуючи вести допит.