2 травня 2026 року, 12:28

Рівно тиждень минув від моменту, коли Фініш вбив двох відвідувачів у тому кінці бару, після чого сам знайшов свою смерть. Ну, якщо точніше, то та подія сталася о третій дня, а зараз було хіба пів на першу. Розслідування затягувалось, але сьогодні Всемогутній був впевнений, що йому вдасться просунутися вперед. Він мав чіткий план дій, провів гарну підготовчу роботу і навіть здобув певні зачіпки. Ну, добре, їх у нього не було. Поки що, сьогодні це мало змінитися. Все, що від нього вимагалося, — якимось чином поговорити із тим чоловіком за барною стійкою.

Як Всемогутній встиг дізнатися від Івана Тимофєєва — постійного клієнта «Вершини», що випивав тут щодня, — був тут один хлопець із яскраво-білим волоссям, який приходив саме щопонеділка о першій половині дня, а отже, він повинен був бачити, що сталося минулого тижня. Це був єдиний, ніяк не пов’язаний зі справою свідок, особу якого він встановив самостійно, оскільки поліцейські звіти йому, звісно ж, ніхто б не показав. І, як він і сподівався, пару хвилин тому чоловік, що повністю підходив під опис, пройшов крізь двері «Вершини». Його волосся дійсно було прикметне, настільки штучно вибілене, що аж світилося. Щодо іншого — абсолютно нормальна зовнішність. Молодий — ближче до двадцяти, ніж до тридцяти, трохи витягнута голова, впалі щоки, широкий лоб і, можливо, трохи замаленький ніс. Будь-хто, ковзнувши поглядом по такому обличчю, забув би його за пару хвилин. Можливо, через це він і вифарбував волосся у колір вичищеного до блиску срібла.

Пройшовши повз Всемогутнього, хлопець зайняв місце на самому дальньому від входу краю барної стійки. Чудово, саме воно було найближчим до місця злочину, десь там мав стояти той злощасний столик, за яким сталось вбивство. Сказати чітко, де саме, вже було неможливо — станом на зараз не лишилося нічого: ні плям крові на підлозі, ні дірок у стіні, ні навіть тріщинки на паркеті. Ремонт було проведено швидко і якісно.

Підкульгавши до бару, оскільки сьогодні він виглядав як літній старий, Всемогутній, ковзнувши швидким поглядом по хлопцю і переконавшись, що візуальний аналіз більше нічого не дасть, замовив собі ще пива. Він повинен був зачекати, перестріти свідка вже після бару, оскільки зараз існувала висока ймовірність, що Володимир Іллєнко — а саме так, як він визначив, звали власника, — міг підслухати їх розмову і втрутитись у неї. Однак із цим «почекати» виникла невелика проблема.

«Та скільки ж ти будеш пити» — зло подумав Всемогутній, таємно стежачи, як хлопець допиває вже третю півлітрову пляшку. Хоч би він не напився до безпам’ятства і лишився достатньо тверезим, щоб пригадати події минулого тижня. І власник, вочевидь, мислив так само.

— Ти не напивайся так, Єгор. У тебе завтра, я так розумію, ранкова зміна, еге? — Звісно, як єдиний працівник свого закладу, Іллєнко знав усіх гостей в обличчя. Всемогутньому хотілося сподіватися, що це також означає, що блондин — дійсно регулярний відвідувач. Звісно, все ще не було ніяких гарантій, що старий алкоголік Тимофєєв, що в барі, схоже, бував частіше, ніж вдома, за гнучку тисячну купюру міг і прибрехати, але про цей варіант навіть не хотілося думати. Та й зрештою, поки що події підтверджували його слова, тож трохи нахилившись вперед, наче уважно вивчаючи меню закладу, Всемогутній змістився правіше, намагаючись підслухати подальшу розмову.

— Та блін, я в курсі. Не нагадуй мені, що я знову маю йти в той грьобаний кол-центр. Бляха, як же він мені осточортів. Дванадцять, чорт забирай, годин… Добре, дай мені яєшню з беконом, ще пару кухлів темного…

— І креветок, еге? Плавали, знаємо, — підморгнувши клієнту, Іллєнко поставив на стійку перед хлопцем скляну ємність зі згаданим морепродуктом, — яєшня вже шкварчить.

— Дякую, — зрадів хлопець, але на його обличчі все ще читалося розчарування від усвідомлення неминучості нової зміни на неулюбленій роботі. Замовивши і собі пляшку горілки та пару мисливських ковбасок, щоб мати привід продовжити знаходитись у закладі, Всемогутній пересів на центральний із п’яти порожніх в цей час столиків. Що ж, був привід порадіти, що він не відчував смаку, оскільки від самого виду замовлених наїдків, лискучих від сала та олії, його могло б знудити.

«Смакуючи» страву, Всемогутній час від часу кидав погляд у місце, де знаходилась прихована камера. Ворог, який ось-ось мав капітулювати. На початку, як він і передбачав, проникнути у бар після закриття, дійсно, йому, враховуючи сили, було неймовірно легко, як і дістатися до жилих кімнат на другому поверсі будівлі, де й мешкав власник. От тільки чого він не врахував — інформація з камер передавалась на єдиний ноутбук Іллєнка, звісно ж, зашифрований паролем. Просити допомоги у старого друга з відділу, який би зламав його за менш ніж хвилину, Всемогутній не хотів, то вирішив певний час незримо слідувати за власником, намагаючись підловити момент, коли Іллєнко сам увімкне пристрій і піде геть, наприклад, до вбиральні. Та, на превеликий жаль, виявилось, що люди на шостому десятку не часто використовують комп’ютерні технології. Одразу ж після закриття зміни власник готував собі їжу, прибирався і йшов відпочивати, читаючи книгу, іноді переглядав щось у смартфоні. А вчора, коли бар закрився раніше, він взагалі пішов на вечірню дніпровську рибалку, звідки повернувся лише по опівночі, одразу ж лігши спати. Звісно, весь цей час Всемогутній міг просто взяти Іллєнка за шию і під загрозою смерті вибити доступ до ноутбука, але це можна було зробити завжди.

Тим часом, нарешті дообідавши, білявий підвівся із явним наміром покинути заклад. Всемогутній поспішив за ним, сподіваючись, що виглядатиме це не дуже підозріло, оскільки майже непочата страва лишилася на столі. Хоча він готовий був битись об заклад, що так чинять усі, хто замовляв у «Вершині» будь-який харч. Інакше цей світ вже було не врятувати.

— Зачекайте, будь ласка, молодий чоловік, — перевага виглядати як старий в тому, що від тебе не відчувають загрози. З’явись він тут бугаєм під два метри, тобто у своєму звичайному вигляді, і, почувши прохання трохи почекати, хлопець, не думаючи, дав би дьору. Зараз же блондин дійсно зупинився і з сумішшю інтересу та настороженості розглядав сивого сухорлявого стариганя, що квапливо шаркав в його бік.