28 квітня 2026 року, 11:42

«Хм, а дійсно хороше питання. Треба було прорепетирувати відповідь на нього вдома», —  розумна думка закралась в голову Всемогутньому надто пізно і зараз йому залишалось хіба що роздивлятися зачинені перед ним двері і розмірковувати, що ж відповісти на це очевидне питання.

— Хто там? — вдруге почулося з-за дверей. Якщо він просто стоятиме це виглядатиме підозріло, враховуючи зовнішній вигляд Всемогутнього.

— Я із поліції. Стосовно вашого сина, — ну, зрештою 50% правди в цих словах було. І що найголовніше — це спрацювало. За пару секунд замок клацнув і двері відчинилися, демонструючи Всемогутньому хазяйку квартири.

Висока, всього на пів голови нижче за нього, добре доглянута жінка виглядала на тридцять п’ять, хоча, як знав Всемогутній, їй було вже за сорок. Її світле, майже срібне волосся, що каскадом спадало на спину, різко контрастувало з легким шаром штучної засмаги, змушуючи випадкового перехожого кинути на неї другий погляд, який негайно тонув в світло-блакитних невинних очах незнайомки, що яскраво вирізнялися завдяки майстерно нанесеній чорній підводці. Ні, як власниця салону краси вона точно знала свою справу.

— Я вас уважно слухаю, – тихим та покірним голосом, котрий дуже контрастував із її ефектною зовнішністю, промовила вона. Швидше за все вона важко пережила смерть сина і ледь трималася. Він сподівався що це не виллється в одну з тих сцен де «травмований горем родич не здатний нормально відповісти на питання». Саме це бісило його в детективному жанрі — коли з найдурніших причин свідки відмовлялися ділитися зі слідством важливою інформацією.  «Мені страшно» — «розумію, але тебе ж все одно вб’ють». «Я не хотів щоб ви дізнались що я зраджував дружині» —  «блискуче, і тому дозволив вбивці гуляти на волі». «Моя дружина на таке не здатна» — «просто без коментарів». Всемогутньому доводилось хіба сподіватися, що будучи розумною жінкою, зацікавленою у покаранні вбивці сина, Ангеліна Сарненська надасть йому всебічну допомогу.

Та спочатку треба було переконати її, що він не ворог, оскільки жінка не поспішала з перших секунд довіряти незнайомцю, хай він і сказав що з  поліції. Схрестивши руки на грудях, вона заблокувала прохід не дозволяючи чужинцю увійти до квартири. Однак йому не хотілося вести бесіду на сходовому майданчику, тож Всемогутній делікатно запропонував перенести розмову до приміщення. І хоча жінка була явно не в захваті, швидше за все, вона зрозуміла, що за великого бажання гість опиниться всередині і без її дозволу, а тому неохоче впустила його до квартири.

— Мамо, мамо, хто прийшов? — можливо, ще одна причина, чому жінка так нервувала. З глибини коридору до них підбігла така ж смаглява, як мама, але темноволоса дівчинка років п’яти-семи. Побачивши майже двометрового гіганта, що, переступивши поріг квартири, ледь не чіпляв потилицею стелю, дівчинка застигла на місці, навіть не закривши рота, напевно, шокована видовищем.

— Великий дядя, – промовила вона, проявляючи більше цікавості аніж страху. Цікаво, Всемогутній не міг пригадати в документах що у Фініша була сестра. Хоча сказати напевне він не міг — можливо ця інформація там дійсно згадувалася — з нього б сталося її не помітити, а перечитувати ту гору розмоклого паперу він більше не збирався.

— Аню, побудь у себе будь-ласка, нам з дядею треба поговорити. А ти поки подивись мультики.  

— Мультики! — широка усмішка осяяла обличчя дівчинки, і в повному захваті, не чекаючи, поки материна думка не змінилася, мала прожогом кинулась назад вглиб коридору. Всемогутнього ж хазяйка повела праворуч, до просторої кухні, де він одразу зайняв місце у найвіддаленішій частині м’ятно-зеленого м’якого куточка і дістав свій блокнот. Він сподівався що це надасть його словам якомога більше солідності. Як добре що обкладинка блокноту була чисто-чорною, без жодних прикрас.

Відкривши завчасно підготовану сторінку, на одній половині якої він виписав відомі факти біографії Ангеліни Сарненської, Всемогутній відчув себе готовим до опитування. «Саме так, опитування! Ніякий не допит, не нагнітай зайвий раз» — дав він собі останні настанови і вже було відкрив рота щоб задати підготовані питання, але жінка його перебила.

— Вибачте, нагадайте, будь-ласка, як вас звати? — від очей Всемогутнього не сховалось те, що вона тримає в руці увімкнений телефон, певне, щоб непомітно зателефонувати у справжню поліцію, або записати їх розмову. Що ж, реакція справедлива, але тепер йому доведеться тиснути, хоча так хотілось цього уникнути.

— Вибачте, пані, я з відділу по боротьбі з метазлочинністю. У нас не використовують імен, лише псевдоніми. Називайте мене Сполох, — видав він перше що прийшло в голову.

На певний час жінка була вибита із звичних орієнтирів і не знала що на таке відповісти. Вхопившись за цей шанс і не даючи їй можливості наново перехопити ініціативу, задавши інші логічні питання, до прикладу: «а де ваше посвідчення?», якого у нього, очевидно, не було, Всемогутній, гучно кинувши блокнот на стіл, сфокусувавши на собі увагу жінки, безслідно розчинився у повітрі, за мить виникнувши нізвідки вже у неї за спиною.  

Гучно зойкнувши, Ангеліна підскочила на місці, відчайдушно шукаючи шляхи відступу. Однак швидко, навіть незвично швидко, вона опанувала себе, її погляд пом’якшав, а плечі опустилися. Очевидно його демонстрація крихти власних сил заспокоїла жінку, змусивши повірити в слова про відділ, відомий тим що був єдиним підрозділом української поліції, укомплектованим виключно метами. В будь-якому разі, хоча він і не чекав що все вийде так вдало, Ангеліна явно була готова бо бесіди, а саме цього Всемогутній і добивався.

— Прошу пробачення, що налякав, Ангеліно Вікторівно, але могли б ми обговорити вбивство вашого сина, Марка?

Бляха. Ну ти і телепень! Серйозно, вбивство?! Ти ж записав — загибель! Шикарний початок — спочатку, коли в квартирі немає нікого, крім тебе і твоєї маленької доньки, до тебе вломився амбал під два метри, потім він ще і телепортувався, а під кінець ввічливо просить пригадати обставини смерті єдиного сина в деталях. Миттєво зрозумівши провал, Всемогутній хотів було вибачитися та згладити ситуацію, але на його черговий подив Ангеліна не висказала жодної реакції. Можливо так проявлялися її внутрішні переживання – подумав він, та сказати напевне було неможливо — обличчя жінки лишилось беземоційним. Спокійно сівши навпроти нього вона лише мовчки кивнула.