27 квітня 2026 року, 19:44

З силою промасажувавши вилиці, Всемогутній опустив погляд донизу. Частково, аби не дивитися зайвий раз на ту помийку що слугувала йому житлом, знаходитись у якій погидував би будь-хто, хто мав хоч крихту гідності. Зараз він знаходився у квадратній кімнаті, зі сторонами трохи більше трьох метрів, що були обтягнуті старими, вицвілими шпалерами, колись світлими, а тепер швидше сірими від шару бруду на них. У тьмяному миготливому світлі єдиної лампочки що лишилася у потрісканому патроні можна було розгледіти, що з речей у кімнаті знаходились продавлений диван, розміщений вздовж лівої стіни, давно не працюючий запилений телевізор вздовж правої та письмовий стіл напроти входу — впритул до великого, майже панорамного вікна другого поверху, яке, здавалося, було позбавлене будь-якого сенсу. Причиною тому було те, що одразу за ним розкинулось гігантське швидкісне автомобільне шосе на вісім смуг, гуркіт якого не затихав ні в день, ні в ночі зводячи з розуму. Час від часу цей сердитий гул нескінченної юрби наростав дедалі більше й більше, заполоняючи собою увесь простір довкола. У такі моменти Всемогутньому здавалось що він задихається. У нього виникало відчуття наче звуки, ніби його закляті вороги, беруть його в лещата, загрожуючи розчавити, переламати і просто всмоктати його «Я», розчинивши в собі. На щастя зараз цей гомін перекривала злива, що періщила назовні, що давало йому можливість спокійно зібратися думками під заспокійливий перестук крапель.

Звісно, будь-хто, хто мав хоч якісь гроші, не затримувався тут надовго, тікаючи з такого житла за першої-ліпшої нагоди. Йому ж тікати було нікуди. Родинний будинок, побудований ще його прадідом у мальовничому передмісті, давно був проданий. Та і навіть якби він мав змогу його доглядати, після загибелі батьків знаходитись там було неможливо. Один недостатньо міцно затягнутий болт, який відлетів від колеса їхнього сімейного авто, миттєво відібрав у нього все, залишивши двадцятирічного хлопця, який ледь закінчив університет і все ще боявся вступати у повноцінне доросле життя, без засобів, а що найголовніше — без цілі до існування. У ті страхітливі дні світ перетворився на монотонний гул фальшивої скорботи далекої рідні, сусідів та невеликого кола друзів. Він же, залишений сам-на-сам із власною бідою, нездатний повноцінно функціонувати, прагнув звести рахунки з власним життям. Того дня, лежачи обличчям у подушку, жадаючи лише самотності та тиші, він раптово відчув як поблизу нього згустилося повітря. Підвівшись, він виявив, що оточений матовими бар’єрами, які не пропускали ні звуки, ні світло. Тоді він і зрозумів, що отримав те чого був позбавлений дуже давно. Можливість. Право повноцінно розпоряджатися власним життям.   

Тож він прийняв рішення продати будинок і перебратися до Києва. Пройшовши спрощений чотиримісячний курс для металюдей, він вступив до лав поліції, що забезпечило йому службове житло. Тепер же, лишившись без роботи, він був змушений максимально економити, виживаючи лише на незначні відсотки банківського депозиту, де зберігалася основна частина виручених за продаж родинного будинку коштів.

Хвилина за хвилиною минала в абсолютній тиші, однак Всемогутній все ще був не в силах підняти голову і почати таки розслідування, тим самим фактично визнаючи свою поразку. Гора документів, що покривала весь його стіл, морально нищила його. Протоколи допитів, витяги з банківських рахунків, списки дзвінків і навіть табель за середню школу — в тому досьє, що передав йому сьогодні Караченцев, містилася, певне, вся інформація про кожен день життя покійного Фініша. Йому вже було фізично важко читати цю суху, позбавлену життя писанину, не кажучи вже про якесь там “розслідування”. Важко застогнавши та остаточно визнавши, що його сподівання буцімто вже прочитане раптово саме складеться в чітку, структуровану і логічну послідовність у його голові, варто лише напружитись, —  марне, він випростався. Змучений, зломлений і вкрай сонний, він вирішив востаннє перечитати папери і сформувати для себе план дій на завтра.

«Марко Яремович Сарненський, на псевдо Фініш, 2007 року народження. Рік тому закінчив одинадцятий клас, вступати до закладів вищої освіти не став, на роботу не влаштувався. За останні пів року мав два приводи в поліцію — за бійку і дрібну крадіжку. З п’ятнадцяти років стоїть на обліку металюдей. Здібність — за рахунок генерування біоелектричних імпульсів всередині тіла стимулювати надмірне скорочення м’язових волокон, завдяки чому своїм кулаком Сарненський здатний пробити навіть бетонну плиту». Корисного майже нічого, лише переказ однієї й тієї ж непотрібної інформації різними словами. Лише один факт із зазначених мав певну практичну користь для нього. Вік прояву здібностей. Зазвичай, якщо мета-ген проявлявся до повноліття це означало що один із близьких предків також мав сили. Треба встановити членів його родини.

Його голова вже закипала, тож зробивши перерву на скромну вечерю із вже ледь теплої локшини швидкого приготування із сухим хлібцем та консервованим огірком, Всемогутній з силою відштовхнувся від столу із наміром доїхати на своєму кріслі з коліщатами до тумбочки біля дивану. Там, десь поміж запиленої гори абияк звалених пластикових фігурок супергероїв — мовчазного нагадування про наївне безтурботне дитинство, мав знаходитись чистий блокнот. Колись він мав сподівання вести свій щоденник служби у відділі, та все руки не доходили, а згодом його невеликий секрет було виявлено і він втратив роботу. «За перевищення повноважень» — було написано в особистій справі; це було максимально розмите формулювання, під яке можна було підвести що завгодно. Враховуючи що Чорна діра, навіть з усім своїм ресурсом не рознюхав справжню причину, швидше за все вона досі лишалася надбанням лише глави відділу Мужика та дільничного лікаря.

Успішно докотившись до дивану і віднайшовши блокнот, Всемогутній потягнув крісло назад до столу. Треба було врахувати що диван надто низький — відштовхнутися від нього як від столу не вийде. «Любиш кататись — люби і санчата тягати» — прозвучав у його голові голос з дитинства. На один момент у його голові зринув спогад: «вкритий свіжим хрустким снігом схил, вітер що дме в обличчя і він — тільки но закінчивши одинадцятий клас, високо задравши ноги мчить на новеньких санчатах, вітаючи альпійські схили, де вони з родиною відпочивали що літа». Мотнувши головою він відігнав спогад — зараз не час для нього. «Та твою ж матір!»— намагаючись зручніше вмоститися Всемогутній вдарився о стіл з такою силою що бульйон із миски з локшиною виплеснувся на стіл, заливаючи документи у справі.