Розділ 7

Ворони розлетілися хто куди, застилаючи очі, щоб чорною хмарою зібратися над хатою, де спала Анна.

Вона прокинулася від голосного каркання та кинулася з хати в чому лиш спала.

Вона бігла до лісу, не розуміючи чому. Їй здавалося, що вона запізнюється і не встигне. Думки її плуталися з тривогою, але вона знала одне, десь там на неї чекає Дам’ян.

Коли вона переступила межу лісу, немов дурман її збив з ніг. Вона під дією чарів упала на землю, де вже лежав її коханий Дам’ян.

Євдокія стала над ними та довго водила руками, щось під ніс нашіптуючи. Усе довкола завмерло, боялося навіть вдихнути чи видихнути. Після того, як босорока провела обряд очищення, вона махнула рукою до своїх помічників, демонів-козлів.

— Віднесіть їх у поле та під найбільшим стожком залиште.

Демони-козли, кивнувши своїми рогатими головами, повільно підійшли до козака з дівчиною. Закинули собі їх на волохаті спини та понесли з лісу.

Коли босорока зі своїми прихвостнями була вже далеко за межами лісу, усе довкола видихнуло з полегшенням та ожило. Про це говорив дзвінкий спів солов’я, який виспівував свої трелі та зустрічав перші промені сонця.

* * *

Сонце лоскотало своїм промінням сонні очі Дам’яна та Анни, тим самим пробуджуючи від глибокого сну та марева чарів. Вони прокинулися в чудовому настрої в обіймах один одного. Їх переповнювали почуття радощів та спокою.

Анна не пам’ятала, яка пригода сталася з ними за минулу добу. А Дам’ян навіть у думках не згадував нікого крім коханої, яка була поруч.

Босорка довго над ними клопоталася, аби стерти згадки про надприродне, залишивши лише частинку того, що було по силі людському розуму.

Вірляну пам’ятали, як просто дівчину, з якою водили дружбу та були раді бачити. Але вона повернулася додому та вийшла заміж за приїжджого і поїхала в чужий край.

Дам’ян та Анна незабаром побралися. Адже по селі пішли чутки про те, що після вечорниць їх зустріли по дорозі, як ті йшли з поля розхристані та веселі.

Коли Дам’ян з Анною їхали возом від села, везли придане до форту, де живуть козаки зі своїми сім’ями, Анна зупинила коней та побігла до старої, яку помітила здаля.

Стара баба в затінку дерев біля лісу задумливо сиділа в траві та випасала своїх двох козлів.

Дівчина, затинаючись, підбігла до неї та вклонилися їй низенько.

— Дякую вам дуже! — злетіли з уст Анни слова подяки.

Баба здивовано на неї дивилася та усміхалася.

— За що, дитино?

Анна й сама не розуміла, чому їй закортіло підбігти до неї. Зніяковівши, вона попросила вибачення й повернулася до підводи. Коли віз рушив, дівчина все дивилася на бабу з козлами, їй здавалося що вони знайомі. Поки Дам’ян не перебив її роздуми:

— З кимось знайомим прощалася?

— Я не знаю, — розгублено відповіла дівчина. — Євдокія,— уже тихіше мовила Анна.

Босорка провела поглядом підводу, яка вже виднілася маленькою цяткою на горизонті. Вона усміхнулася сама до себе та гладила козла. Кинувши погляд за спину, вона радісно заговорила:

— Тепер усе буде добре, — та пішла, повівши за собою козлів.

Ліс, почувши слова старої, радо зашумів листя, і гайовий вітер кинувся бавитися в поле.