Розділ 6

Уже місяць високо панував на небі, а босорока тихо ступала лісом…

Вона нашіптувала собі під ніс незрозумілі слова та сипала під ноги крихти.

— Дуй вітре-вітрисько, передай мої слова господарю цього лісу… — холодно говорила стара.

Стрімкий вітер зашумів листям дерев, із поривом пройшов крізь босороку, розмітаючи сиве волосся на обличчя.

Він, мов стріла, летів попри дерева, густі хащі та тиху ніч.

Вона відчула поруч лісового, та довкола наростала напруга.

— Багато часу втекло, лісовий, як ми востаннє бачились… — вона присіла на камінні, яке було вкрите мохом. Ворони її оточили, мов сторожові пси.

З темряви почулося гарчання, показали свій вискал вовки, півколом виходячи на світло повного місяця.

— І ще б стільки не бачити, — хмуро відповів голос, який лунав із темряви лісу.

— Твоя нечисть порушила угоду між живими та духами… — спокійно відповіла босорока, вглядаючись у темну стіну дерев.

— Та хай би верталась у свої старі поганки… — розгнівано відповів голос, і вовки загарчали, слідом клацаючи зубами. — Босоркам не дозволено ступати на землі нашій, та ще й демонів своїх приволокла! Вертайся назад у своє прокляте село!

— Мене звуть Євдокія, маю право пройти твоїми землями до тебе! Ти що забув старий? — відповіла відьма, вглядаючись у темряву, — коли ти сам не можеш вгамувати своїх посіпак, які як бур’ян розбредаються по світу і чинять зло, то я навіть крізь три світи прийду за розплатою! Не дозволю, щоб чинилося бешкетування, — з погрозою голосно говорила босорока.

З тіні дерев вийшов лісовик, вовки кланялись йому та розступалися,  даючи можливість підійти ближче до відьми.

— Треба стягувати плату в тих, що серед людей гуляють. Вигнанці. Ліс їм не прихисток і я не охоронець їхній, — хмуро відповів лісовий.

— Ти брешеш! — суворо крикнула стара. Одразу на крик зреагували вовки. Вони вискочили поперед лісового та загарчали на відьму, пускаючи слину на землю.

— Про що ти мелеш, стара відьмо? Нікого я не переховую! — розпихаючи вовків, лісовий підійшов близько до босороки та заглядав тій в очі.

Вона мовчала, але її мовчання було голосніше всіх слів. Лісовий звів брови та припав однією рукою до землі, пускаючи свої чари лісом. Мов хвилею вітру вони сколихнули все, що в лісі жило чи існувало. На його обличчі відобразився подив та розчарування від того, що він відчув. Ліс ослухався його наказу та сховав повітрулю з одурманеним козаком. Лісовик піднявся та розгнівався, і щосили вдарив об землю долонею, від якої розтягнулися чорні тіні, мов змії. Ліс і все що в ньому було прокинулося від сну та застогнало. Страх пронісся в усі куточки володінь.

— Вона твоя, — тихо відповів лісовик, відступаючи в бік. З-під гілля дерев ведмідь виніс на плечі непритомне тіло повітрулі та поклав під ногами босороки.

Ворони злетілися над нею та скубали, поки повітруля не отямилася. Страх скував тіло Вірляни. Вона не могла піднятися та безперестанно ковтала повітря, не в змозі сказати й слова.

Босорока заплющила очі та простягнула руки вперед, голосно промовляючи:

— Лихо, Лихо, що спить у глибині! Розбудити хочу! Настав твій час для справи великої! Прокинься! Прийди на клич через манівці, по землі тихій, щоб забрати повітрулю у свою царину!

Вірляна, почувши кого босорока призвала для розправи, розлилася в покаянні. Вона падала в ноги до лісовика і цілувала їх та руки:

— Лісовичку дорогенький, прости мене, таку неслухняну. Я більше так робити не буду. Я повернуся до лісу й буду сидіти тихенько, щоб не чули та не бачили.

Але лісовик не звертав уваги на її вмовляння, лише очі відводи, демонструючи байдужість. Повітруля заплакала ще дужче і кинулася до босороки просити помилувати її.

— Євдокія… Євдуся… дорогенька, помилуй мене прошу! — Вірляна омивала її своїми сльозами та цілувала руки, не змовкаючи,— я поверну Дам’яна й більше так не чинитиму! Прости мені прошу!

— Пізно про скоєне жалієш. Гнити тобі під землею! — з байдужістю відповіла босорока.

Вірляну трусило від страху. Адже коли приходить саме Лихо — дух підземелля, що вбиває мрії та надії всього живого та неживого — це найвища міра покарання для духа. Тоді в муках ти втрачаєш усю себе і просто існуєш, мов пуста оболонка.

— Прошу тоді убийте мене, але не віддавайте на поталу Лихові! — металася та кричала повітруля між лісовим та босоркою, яких нехтувала до сьогодні, але вони стояли непорушно.

Лісом пронеслася хвиля жаху, дерева заскрипіли, птахи здіймалися високо в небо, а темна хмара закривала місяць. Неначе буря накривала лісове царство. Буревій гнув дерева та закручував вітер у вихор, де тільки міг, аж поки невидимою рукою не схопив повітрулю за ноги та не потягнув у глиб лісу.

Вона кричала щосили, аби хоч ліс простягнув гілочку. Та ніхто не відгукнувся на крик про допомогу, аж поки вона не зникла під землею.

Босорока переглянулася з лісовим і, нічого не сказавши, пішла з лісу.