Розділ 4

Сутінки розмалювали небо у всі відтінки від фіолетового до жовтогарячого кольору. Стояв гул пісень та сміху, собаки гавкали та завивали в ритм нотам.

Коли вже більша частина молоді зібралася, хлопці розвели багаття за селом. Музики вигравали на сопілках, дівчата танцювали. Анна з Дам’яном теж вирішили прогулятися до гаю. Сільська молодь влаштувала гучні вечорниці в гаю, щоб сусіди не бачили та свої не сварилися.

Молода Анна знаходилась у великому смутку. Через те, що її коханий після знайомства з Вірляною, став дедалі більше віддавати увагу найкращій подрузі та віддалятися від неї. Вона гадала, що вечорниці розпалять вогонь їх почуттів, які вже згасали.

— Анно, ти не бачила Вірляни? — Дам’ян схвильовано шукав очима серед решти дівчат знайоме обличчя. — Ми домовилися зустрітися, але щось її довго немає…

— Може, удома затрималася, не хвилюйся… — із дзвінким сміхом вона схопила коханого за руку та вела в танок. Він її підняв під коліна і поніс у коло до танців.

Усі веселилися та раділи. Вечір був порятунком після важкого дня та надією на чудове завтра. Біля багаття всі турботи відходили кудись далі… дуже далеко.

За всім цим дійством давно вже спостерігають заздрісні очі. Лихі думки закрадаються в серце і хотіли вийти поміж цих радісних лиць. Повітруля покинула свою долину і жила серед людей. Вона подружилася з Анною і радо жила в селі, поки не з’явився Дам’ян. У повітрулі дух перехоплювало через нові відчуття та почуття. Козак заполонив усі думки Вірляни, вона постійно його виглядала та напускала приворотні чари.

Але доля зіграла з нею в злий жарт, звела його стежку із її подругою Анною. Вона намагалася втримати його біля себе, як тільки могла. Вірляна була вкрай обурена і вирішила заманити Дам’яна ближче до лісу всіма силами та вкрасти, щоб залишити біля себе назавжди.

— Анна, відпусти мене, — сміючись, Дам’ян викручувався з обіймів своєї коханої, аж поки не втрапив погляд на Вірляну. Вона стояла хмура серед інших, що веселилися, та свердлила його своїм поглядом.

— Дам’яне, коханий, з тобою все гаразд? — схвильовано запитала Анна.

— Та все в порядку, просто голова щось закрутилася… — потираючи лоб козак присів на колоду, що лежала поруч.

Хвилюючись, вона знову повертіла головою в пошуках подруги. Вона неодноразово помічала, коли Вірляна поруч, то з Дам’яном коїться щось неладне.

— Я ж тобі казала, не крутися… — не договоривши, вона знову дивилася на коханого, як він когось шукав очима. — Кого ти знову виглядаєш? — з цікавістю запитала Анна.

— Я бачив Вірляну… чи мені здалося… — розгублено відповів Дам’ян.

— Не хвилюйся через неї, вона одразу підійде, як нас побачить, — схвильовано відповіла Анна. Думки про те, що подруга морок навела, не покидали ні на хвилину. Але козак схопив Анну за стан та радо повів до танку.

Коли танцювали, Дем’ян все частіше хапався за голову й усмішка сходила з його обличчя. Анна хмурилася й була в розпачі, склалося таке відчуття, що їх ніхто не бачить. Усі, хто хороводом танцювали довкола багаття, були мов навіжені. Вони кружляли та збивали з ніг. Анна намагалася вийти з центра цього божевілля й вивести коханого… але він втратив свідомість і був занадто тяжкий. Як тільки вона відпустила зомліле тіло Дем’яна в хаосі страшного сміху та тіл, що танцюють навколо, її мов вітром винесло на галявину на початок стежки.

Анна перелякалася, що за темні чари довкола творяться.

— Матінко Божа, прошу не відвернися і перед небезпекою заступися… — хрестилася Анна та хотіла зробити крок, але на зустріч йшла їй у білому мареві постать.

— О, Господній Великий Архангеле Михайле! Архістратиже, шестикрилий перший княже, воєвода Небесних Сил-Херувим і Серафим і всіх святих. Захисти, мене від усіх ворогів, видимих і невидимих.

Коли постать підійшла ближче, Анну, паралізовану страхом відпустило, вона в ній пізнала подругу Вірляну, кинулася на шию та стала плакати.

— Вірляночка… як добре, що це ти… я вже злякалася, що нечисть по душу прийшла… — Вона обіймала і зрозуміла, що щось не так. Подруга нічого не відповіла і не втішила, навіть в обіймах не стиснула. Анна повільно відхилилася від подруги та знову перехрестилася, згадуючи всіх святих…

— Хто ти? — страх шепотів їй різні здогадки, а ноги не слухалися й ставали кволими.

— Дам’ян мій, тільки мій! — з такою злобою говорила Вірляна, що аж душа інеєм покрилася.

— Дам’ян… — тихо прошепотіла Анна… — але ж він…

— Я перша його вподобала… — гнівалася подруга й уже тихіше мовила, — не ти, а я…

Анна розгубилася, адже жодного разу не чула, щоб Вірляна говорила, що хтось їй до душі припав.

— Як би ж ти сказала, то я б і не дивилася в його бік, і не слухала його п’янкі слова… — виправдовувалася Анна.

— Пізно… я бачила як він на тебе дивиться… — розчаровано мовила Вірляна. Їй від почуттів затьмарило розум. Вона бачила лише козака і нікого більше. Навіть подруга, яка була для неї всім на світі, стала ворогом страшним.

— Вірляно, прошу тебе, не чини зі мною так… не змушуй обирати між тобою і Дам’яном!… — Анна розгубилася, вона не очікувала, що подруга переступить через дружбу і зазіхне на чуже щастя.

— Він залишиться зі мною, або більше не ходити йому по світу білому… — пригрозила подрузі Вірляна.

— Ні! — викрикнула Анна, — не смій губити душу!

Вірляна як навіжена кинулася на подругу, схопила за горло та почала душити. Червоні вогні горіли в очах повітрулі, мов сам демон вийшов із пекла. Анна хапалася за руки, які стискалися навколо шиї, аби зробити ковток повітря, але марно. Сльози текли з очей дівчини, яка зневірилися на порятунок.

Раптом страшний вогонь погас в очах Вірляни, й вона відсахнулася від дівчини, яка лежала, знепритомнівши.

— Що ж я накоїла…? — шепотіла про себе повітруля, злякавшись самої себе, втекла назад до лісу, забуваючи про застороги та вигнання.