Розділ 3

Літо вже підходило до кінця. Злаки були покошені та стояли в снопах під палючим сонцем. Козак ледь не день у день заїжджав до села аби побачитися з коханою. Анна все не знайомила подругу зі своїм обранцем. Вона намагалася провести більше часу з коханим, віддаляючись від подруги. Але доля знову підкинула їй випробування.

Стежки та дороги, якими їздив Дам’ян, на них все частіше зустрічалася Вірляна. Вона вподобала козака собі та намагалася з ним частіше бачитися, але він не зупинявся і на неї не дивився. Це її хвилювало навіть обурювало, аж поки вона не прослідкувала, до кого він у село їздить. Її настиг розпач та розчарування, коли вона побачила як голубилися під деревом знайомий козак та подруга.

Вірляна не вірила своїм очам, немов голки кололи груди від заздрощів. Козак на неї навіть оком не повів, а з подруги не зводив своїх очей.

Тоді вона зареклася, що він буде лише її.

Вона вдала, що випадково натрапила на них.

— Анно? — з подивом вигукнула Вірляна.

Дівчина обернулася на голос та радо усміхнулася. Підбігла до подруги, схопила за руку і повела до козака.

— Подруго, давай тебе познайомлю зі своїм коханим! Це, напевно, доля, що ти тут опинилася, — з хвилюванням говорила Анна.

Вірляна не зводила очей з козака та лукава посмішка проступила на вустах:

— Може й доля.

Козак стояв, підпираючи дерево, та любувався своєю Анною аж поки не зустрівся з очима Вірляни.

— Дам’яне, знайомся, це моя подруга Вірляна. Я тобі багато про неї говорила, — прощебетала Анна. Але козак нічого не відповів, немов вкопаний стояв та дивився на Вірляну.

— Нарешті мені перепала честь познайомитися з вами, — поважно відповіла Вірляна, не відриваючи своїх очей та простягнула руку. Козак струсив головою морок і потиснув у відповідь.

Анна напружилася, адже в неї закралися дивні думки, що подруга підтвердить свої здогади. Але все обійшлося, напруга спала, і всі сміялися.