Розділ 2

Минуло вже три тижні. Анна все хвостиком бігала за подругою та розказувала про свої зустрічі з козаком. Він почав частіше їздити через село аби зустрітися з нею.

— Вірляна, чому ти мені не віриш? — допитувалася Анна в подруги. — Він хороший козак. На службі в підхорунжого, отже на хліб точно буде. Та й чого йому мені брехати?

Повітруля не виказувала своєї сутності, адже не знала, як відреагує подруга на правду. Вона жила серед людей, оселилася в закинутій хатині та потроху вчилася господарювати. У селі її всі знали під іменем Вірляна.

— Ти приведи його до мене, я на нього подивлюся. Побачу, чи він правду говорить, — хвилювалася вона за свою наївну подругу. Повітруля все ж таки дух який має чари та могла б переконатися в правдивих словах козака.

Анна навіть не замислювалася, як саме подруга перевірить її коханого. Але не поспішала знайомити свого обранця з Вірляною. Вона хвилювалася, що подруга буде права, і козак лише забавляється з нею.

* * *

Одного спекотного дня бурий кінь нісся селом. Сонце висушило стави, ніде було напоїти коня. Дам’ян зупинився біля дівчини, що несла коромисло з відрами повними води.

— Тпруууу бурий, стій! — козак голосно звернувся до коня, натягуючи віжки.

— Ох ти ж… щоб тебе підняло та гепнуло! — перелякана Вірляна ледь не впустила відра. — Та що ж ти бісе, робиш?

Дам’ян скочив із сідла, зняв шапку і підійшов до дівчини, притуляючи шапку руками до грудей:

— Прошу сердечно пробачення, панночко! Кінь шалений, не ходить, а мов вихор літає, — указуючи на свого коня, козак з гордістю погладжував по спині скакуна.

Але кінь чує нечисть і на місті не стоїть, а гарцює та ірже.

— Спокійно, друже, — намагаючись вгамувати коня, Дам’ян міцно тримав за упряжку та з надією поглядав на дівчину. — Вибачте, що змушу вас знову засмутитись. Чи не дозволите коня напувати з ваших відер? До форту ще декілька годин скакати, а така спека швидко без води виснажить.

Вірляна замилувалася парубком, лиш косо дивилася на коня, що його відволікав.

— Якщо кінь осмілиться, то хай уп’ється хоч двома, — сміючись відповіла Вірляна.

— Вельми дякую! — зрадів козак та підносив відро під морду коню.

Вірляна розглядала козака, його мужнє тіло, приємний голос, руде волосся, що виблискувало на сонці.

Козак ще раз подякував, скочив на коня і знову погнався вперед дорогою.

Вірляна провела його замріяним поглядом. Насіння приємних почуттів посіялося в її душі.