Розділ 1

Гожа погода полонила день. Буденні турботи змушували людей не спати, а ділом займатися. Анна, сільська дівчина, з рештою молодиць ходила до лісу, як не по ягоди, то просто гуляти. Вона мала лиху вдачу  — притягувала біди. От і того разу вона зайшла в сухе болото й заблукала.

Ліс з людьми дружбу не водив, тому ніхто не чув, як кликала по допомогу дівчина.

Повітруля часто за людьми спостерігала та цікавилася їхнім життям, навертаючи на себе гнів лісу. Тому поспішила до дівчини на порятунок, попри наслідки. Це був її шанс дізнатися, чи дійсно люди такі, як говорив про них лісовий. Вона прикинулася мешканкою сусіднього села Старі Мухомори, що по той бік лісу, та допомогла бідолашній.

Час від часу дівчата зустрічалися та гуляли. Це знайомство переросло в дружбу, цим самим ще більше переконувало повітрулю, що люди не погані, та жити з ними на багато краще. Тому повітруля все ж вирішила покинути свій ліс і перебратися до села.

За зраду повітрулі, ліс довго гомонів та лишив її свого прихистку. Небажана вона була у власному домі.

Уже минуло два роки, дружба між новими подругами не слабшала до одного дня.

* * *

Пилюка стовпом стояла під копитами бурого коня. Вершник уміло тримався в сідлі та гнав його щосили по дорозі, яка стелилася понад лісом.

Аж раптом під ноги коня, вискакує дівчина з кущів, а за нею женеться стадо диких свиней. Кінь, ставши на диби, голосно заіржав. Дівчина, перелякавшись коня, заплющила очі в очікуванні лиха, та цього не сталося. Вершник потягнув віжками за упряжку коня та завернув його. Кінь став на землю поруч із дівчиною та гарцював на піску. Дикі свині шуміли та рохкали й не хотіли вертатися до лісу аж поки звук холостого пострілу пістоля вгору їх не злякав. Дівчина вже молилася Богу, аби той прийняв її грішну душу:

— Боже, збав мене від мук та страждань…

— Рано до Бога просишся! — веселий чоловічий голос змусив Анну зупинитися та підвести свої очі.

Широкоплечий парубок зіскочив з коня та зняв шапку. З милою усмішкою протягнув їй руку аби переконатися чи все в порядку.

— Що ж ти із дикими свинями в перегони влізла? — сміявся парубок з дівчини.

— Я випадково натрапила на них… — засоромилася дівчина, — побачила порося, думала загубилося… я його до рук. Аж раптом уже ціле стадо за мною женеться.

Парубок ще голосніше почав сміятися. Дивна дівчина йому припала до душі. Кінь своєю мордою вставав між ними, нагадуючи про його доручення.

— До речі, мене звуть Дам’ян, часто цієї дорогою їжджу, а щоб дівчину таку файну тут зустріти, та ще за таких обставин — то вперше, — усміхнувся та підморгнув. — А як тебе величати? — поцікавився козак.

— Анна, — вона зашарілася. Такий красень їй трапився, та ще врятував від свиней, вона аж налилася рум’янцем. Не було б щастя, та нещастя помогло.

— Ну що Анно, ти додому дійдеш сама чи тебе підвезти? — мовив, застрибнувши на коня та вдягнувши шапку на рудого чуба.

— Дякую вам дуже! Додому я вже доберуся сама, — вона б не витримала ще хвилини довше бути з ним наодинці. Їй кортіло швидко забігти додому та сховатися від сорому. Навіть коли про цю пригоду розкаже подрузі, вона засміє.

— Ну як знаєш. Тоді бувай Анно, буду їхати через три дні, надіятимуся на нашу зустріч, — радо попрощавшись козак пришпорив коня та рушив далі в дорогу.