Пролог

Сонячні промені лоскотали верхівки дерев густого лісу, з надією впасти на землю. Це було досить важко, адже дерева простягали своє могутнє гілля із пишним листям, ховаючи під ними дивні дива.

Серед лісового затінку було чути не спів птахів чи говір звірів, лиш дитячий сміх та гіркий плач.

Потерчата на радощах металися між деревами та крадькома розглядали повітрулю, що плакала в лісі. Вони то сміялися, то сумували, але не переставали дражнити повітрулю:

— Це повітруля… повітруля… наша повітруля… з лісу втекла… серед людей жила… ліс зрадила… назад вернулася… повітруля… плаче…

— Ану киш звідси! — повітруля намагалася прогнати пустунів. Їй було боляче та ще й слухати їхнє нарікання.

— Повітруля… повітруля… жене нас… зла повітруля… — продовжували насміхатися потерчата та бігати довкола духа й ховатися за деревами.

— Я не зла… — уже спокійно та схлипуючи відповіла, — просто хочу побути наодинці.

— Ліс зрадила… уже давно самотня… — потерчата ніяк не могли її залишити, вони хотіли з нею погратися.

— Нікого я не зраджувала! Я завжди лісу вірна була, — розлючено переконувала чи себе, чи їх, але від цього легше не ставало.

На дивний гомін, що стелився лісом вийшов старий лісовик. Він з цікавістю прислухався до голосів та водив похмурим поглядом довкола дерев. Як помітив невгамовних потерчат, що насідали на бідолаху, то гаркнув до них:

— Ану геть звідси, шибеники малі! Годі над чужими слізьми зловтішатися.

Вони з реготом порозбігалися хто куди, але не втекли далеко, підслуховували їхню розмову.

— Чому сльозам своїм не даси ради? — поважно заговорив лісовик. Йому було шкода повітрулю, але цього він намагався не показувати. Якщо до одного проявиш слабкість, то інші скористаються.

— Лише сльози залишилися в мені. Вони так довго збиралися всередині, аж поки не розбилась чаша. — повітруля витирала мокрі сліди сліз, які без зупину текли на щоках.

— Журбою поля не перейдеш. Тепер ти пожинаєш плоди своїх старань, — сухо мовив лісовий.

— І ти мені докоряєш. Ніби сам до людей не ходиш, — з докором відповіла повітруля, дивлячись на лісового.

— Ох ти… і вітряна така… та ти ж лише дивилася на мене і нічого не розуміла.

Це ти віддалася людям на поталу. А я з людьми обережно себе веду, на чуже та ще й людське добро не зазіхаю! — говорив лісовик стримуючи свій гнів.

Ліс шелестом загомонів, підтримуючи його слова, і вітер протягнув поміж дерев до лісового, аби той стримував свою магію, що тінню розповзалася довкола.

— Кохання мені затьмарило розум… — повітруля намагалася, виправдати свої вчинки.

— То не кохання, а заздрість. Воно сліпе й глухе, не чує докорів сумління! — лісовий намагався відкрити очі на її слова та хибні почуття.

— За своє щастя я готова хоч вбити!… — гордо відповіла повітруля.

— Та цить же! Гріх таке говорити. Що ти таке надумала? Ти й так вигнанка лісова, то ще і хочеш Лиха на себе наслати? Що ж то за щастя з людьми ти шукаєш? — лісовий розгнівався на не розумну повітрулю, що та посміла до лісу повернутися і про згубу говорити.

— Лісовий, ти мені не батько й не мати. Не хочу твоєї науки слухати! — мов мала дитина повітруля відвернулася обурена від лісовика. Не зрозумів лісовий її почуттів, ніхто не розумів та не підтримав.

— Я тут господар, ти на моїх землях смуток розливаєш, мою траву ти слізьми гіркими поливаєш. Я думав ти одумалась, повернулася додому. Але як бачу… що ні, — розчаровано відповів лісовий.

— Прости мене… — повітруля намагалася попросити вибачення, що не виправдала сподівань лісового, але марно.

Лісовий дивився на нещасну, її слова мов лезо ножа ранили душу. Він надіявся, що повітруля прийде до тями та повернеться до лісу, де їй місце. Але вона вирішила сама для себе долю.

— Що ж, немає правди у твоїх словах, і вчинки несуть лише згубу. Вертайся туди, звідки прийшла. Ліс не буде тобі прихистком і на захист не стане! Як босорока за розплатою прийде, то щоб мене тоді не звала! — з горем у словах прогнав лісовик повітрулю з лісу назавжди.