Відплата

Робота в стельмашні Олександру сподобалась. В колективі його зразу полюбили. Він, такий привітний і добродушний, завжди зустрічав товаришів по роботі з радістю і усмішкою. Вже пройшло більше пів року як Іван Микитович,

зібравши працівників стельмашні, представив їм Олександра. На колгоспнім стані для працівників стельмашні завжди знаходилась якась робота і здебільшого термінова. То віз, в якогось їздового, зламається, то двері в корівнику треба полагодити, то в коморі засіки зробити і так дальше і тому подібне, всього не перелічиш.

З  Копирчохою, який працював бригадиром рільничої бригади, Олександр зустрічався, але не розмовляв.              Федір сам якось захотів завести с ним розмову, та хлопець  тільки буркнув , що            немає з ним про що говорити.

         Одного разу, на початку літа,Олександру приснився дивний сон. Йому приснилась мама. Такою молодою, красивою приснилась, якою він запам’ятав її, ще будучи маленьким. І так чудно якось приснилась, що ніби стоїть вона посеред житнього поля , а позаду                           неї вітер накочує хвилі житніх колосків і червоні-червоні маки. Чим ближче Олександр підходить до матері, тим дальше вона віддаляється від нього, а маки - вже не маки, а кров. І голос так здалека ніби з того світу : « Синочку… сину…» . – Що мамо , що ви хочете?, - запитував у вісні хлопець. Та замість слів лунають постріли. Один , другий, третій.. Ізнову ледь чутні слова: -

«Пом-сти-ся...» . І знову постріли. Їхнє відлуння чути все голосніше і голосніше… Олександр прокинувся. Холодний піт облив його чоло, перед очима знову цей сон, він ніби ще не вийшов з нього. І постріли… Він стрепенувся. Глянувши у нічне вікно, побачив , як блискавка розколює небо, яскраво-синя заграва освітила темне надрічкове довкілля, а після цього розкат грому прокотився роздолом, віддаляючись все дальше і дальше. Гроза. Краплини дощу затарабанили у віконні шибки, зашуміли дощові потоки. Гроза вмивала землю, а з нею трави, дерева та будівлі своїм літнім свіжим стрімким дощем.

* * *

- Ой на горі там женці жнуть.. Ой на горі там женці жнуть,

А по під горою, яром долиною Козаки йдуть..

Гей, долиною гей, широкою

Козаки йдуть…. – завів пісню старший чоловік, що сидів навпроти Олександра за столом.

Гості підтримали.

• Попереду Дорошенко, Попереду Дорошенко,

Веде своє військо , військо запорізьке Хорошенько…

Гей, військо запорізьке Хорошенько…

Випивши чарку горілки, Олександр закушував. Сьогодні на цьому весіллі їх звела доля. Старого Федора, що наминав голубця, он через три сусіди зліва навпроти і Олександра. Хлопець, час від часу кидав поглядом в його сторону, і

кипів від ненависті. Федір ,було видно по губах , що підтримує мелодію пісні, та голосу, його хриплого, знайомого в селі кожному, не було чути. Хлопець хильнувши з сусідом, що сидів поруч, ще по чарці міцного самогону, пристрасно вдивлявся на це худорляве, подібне на щура обличчя старого і в його голові зрів план страшної помсти.

* * *

              Не зважаючи на різні свята , суботи , чи неділі, релігійні чи радянські празники ,

весілля , чи похорони, Іван Микитович встановив чіткий регламент роботи. Проводити засідання правління раз в тиждень, здебільшого в суботу, а наряд на наступний робочий день в літній період – кожного дня о 20,00 в приміщенні контори колгоспу.

На наряді обов’язково присутніми були , всі бригадири ( рільничої, овочевої , тракторної та будівельної бригад), обліковці, головний агроном, головний інженер, головний зоотехнік, головні економіст з бухгалтером, завідуючі фермами, токами, та складами.

Завжди народу збиралось чоловік 18-20. Наряд проводився із дня в день, якось дуже вже одноманітно, як кажуть «по наїждженій колії»- керівники підрозділів доповідали про запланований обсяг роботи на завтра, які наболілі питання не вирішуються, які є проблеми і як вони бачать їхнє вирішення.

Секретар записувала всі ці питання в спеціальний зошит і тільки після остаточного позитивного схвалення запланованих дій самим головою колгоспу на цьому питанні, ставилась позначка «затверджено головою», і наступного дня відповідальні працівники приступали до його виконання.

Олександр не раз відслідковував кожен крок Копирчохи. Він за цих пів року добре вивчив розпорядок роботи майже кожного керівника підрозділу, а Федора особливо.

• Так, - подумав він, - сьогодні неділя, Федір, не дивлячись те, що зараз він он сидить на весіллі, у 20,00 буде в конторі колгоспу на наряді. Наряд закінчиться не раніше як через дві з половиною години. Це буде вже темно. До дому він повертатиметься стежкою, що веде з колгоспного стану навпростець до села.

Значить там , де закінчуються господарські садиби, за муром старої закинутої будівлі можна його підіждати.

Чорхопиху в селі пізнавали всі . Його згорблена постать, худорляве обличчя, своєрідна хода і часте покашлювання, давали змогу кожному сільському жителю із зажмуреними очима безпомилково вгадати , що це іде саме він, Копирчоха- колишній позаштатний агент НКВД, бригадир третьої рільничої бригади, в минулому ярий жіночий залицяльник, Федір.

Олександр, побачивши, що старий покинув весілля, постарався і собі тихо, щоб ніхто не замітив, покинути його. Дотанцювавши танець, він вийшов з подвір’я і побіг стежкою через яр в напрямок колгоспного саду.

* * *

Вже більше години чекає він на свою жертву із масивним каменем в руці. В думках відшліфовує кожен свій рух, кожен крок, замах руки і удар. Неймовірно довго тягнеться час. Ось з далека почувся якийсь гамір. Там біля контори було чути як забурчала автомашина. Люди почали розходитись із наряду.

• Невже, - подумав хлопець,- старий поїде верхом на грузовій? Ні він завжди ходить цією стежкою, він не повинен зрадити цій своїй привичці.