До колгоспу

1. -Федоре! Бачила , що Стойків Саньо повернувся з Донбасу.
2. -Ну і що , що повернувся? В мене що немає важливіших справ? Ще одну величну новину повідомила, - невдоволено відповів чоловік.
3. -А люди говорять , що в Стойків на тебе особлива злість, за Євгенію. Кажуть , що це ти рук доклав до її арешту.
4. -Замовчи бабо, не допікай ще ти мені. Хай собі говорять . Коли то було і хто в тому винен , хай тепер докажуть. Я що її арештовував? Такі часи були. Я воював і ще не таких бачив. Не боюсь я нікого. А він нехай мені ще спасибі скаже , що замовив я за них, коли їхню родину , як ворогів народу, хотіли вислати взагалі з села в Сибір.

Жінка замовкла.

Федір,  сівши за стіл, присунув до себе миску борщу, що подала йому дружина ,

взяв ложку і почав їсти.  Вона пораючись біля плити  скоса поглядала на нього.

* * *

Світало.   Село ще спало, тільки перші півні то тут – то там, перекрикувались своїми хриплими голосами. Морозяний туман , окутав річкову долину. Розсіюючись він осідав інеєм на деревах, вбираючи їх в свій білосніжний хрусталь.

Олександр , взявши відра і коромисло йшов по воду. Він так скучив за цим рідним краєвидом. Милуючись, в уяві порівнював його з донецьким степом, териконами шахт і вічною людською метушнею, великого міста.

• • Ні, свій край рідніший і миліший, - подумав він про себе. – Сьогодні піду на колгосп, запитаю голови може дасть мені якусь роботу.

Він, викрутивши воду, розлив її у відра, вчепив коромисло і поніс.

• • Ні, хто навчився носити воду на коромислі, той вже не забуде. Це так як плавати. Поплив , відірвався від дна і вже тільки удосконалюєш це вміння, так і це – в думках стверджував він своє переконання.

• • О! Ти вже і воду несеш. Доброго  ранку! -  стоячи на ганку привіталась сестра, - а я трішки заспала.

-Доброго і тобі ранку!  Чого так рано встала? Йди, лягай та поспи ще,- відповів Олександр.

* * *

Голова місцевого колгоспу , чоловік років сорока, високий , кремезної статури, одягнутий в синій військовий кітель, зелені галіфе та хромові чоботи в гармошку, виглядав як справжній чекіст, тільки без пагонів. Запаливши сигару, він стояв і дивився у вікно. В кабінет постукали.

• • Можна. Увійдіть! - промовив він, не повертаючись. Потім подивився, через плече.
  • А то ти, Маню! Я думав, що це з району хтось приперся в таку рань.
  • Ні, Іване Микитовичу, тут до вас на прийом молодий чоловік проситься.
  • Хто такий?
  • Наш місцевий,Стойко Олександр, ви його напевне не знаєте. Ви ще тоді в нас не працювали. Він , п’ять років тому, виїхав по спец набору на Донбас. Сирота. - доповіла жінка.
  • Що він хоче, не казав?
  • По поводу працевлаштування прийшов.
  • Ааа! Кажи, хай заходить.