З Донбасу.

Поїзд, сповільнивши хід, зупинився. Хлопець виглянув у вікно.

- Жмеринка, - оголосила провідник, проходячи по коридору.

Олександр вийшов у тамбур . Дістав з кишені пачку «Біломор-Каналу». Закурив. Була перша година ночі.

• • Через три години буду в Проскурові,- прикинув він собі .

Там за вікном на пероні метушились люди. В тамбурі стояв дим коромислом. Сусід

, що курив навпроти , затягнувши свого самокрута, закашлявся.

• Міцна махорка, - промовив він чи то до Олександра ,чи то до самого себе. Хлопець , нічого не відповівши , тільки відкрив прохідні тамбурні двері.

• Правильно , правильно, треба дещо провітрити цю «коптильню», - знову промовив сусід,  струшуючи з недопалка попіл.

Через декілька хвилин поїзд, подавши гудок, став повільно набирати хід.

Олександр зробив пару глибоких затяжок , притулився чолом до вікна. Вдивляючись в місячну ніч, він старався відновити в пам’яті знайомі йому нічні краєвиди.По небу , ніби перескакуючи з гілки на гілку колійної лісосмуги, біг рядом з поїздом блідий повний місяць, і тільки стук вагонних коліс                             навіював спогади і повертав хлопця в ті далекі дитячі роки. Заплющивши очі він пригадував своїх рідних. Батько. Який добрий, вродливий і міцний був його батько. Скільки пам’ятає він його, батько був середнього зросту, русяве, хвилясте волосся завжди акуратно зачесане на правий бік , неповторна усмішка, широкі темні брови і щирі сині-сині очі. Пригадалось,як  брав  він його,  малого п’ятирічного хлопчину  на  руки, а потім, висадивши на плечі біг стежкою з городу до хати, поцокуючи , видаючи ротом звуки , наче кінь копитами по бруківці. Які то були щасливі дитячі роки.

Пригадав як останній раз прощався з ним. І як, прийшла похоронка з фронту.

«…Рядовой Стойко Иван погиб смертью храбрых в бою с немецко-фашистскими захватчиками, похован у братской могиле на территории Чехии…»

-Ой , тату, тату. Тобі б ще жити і бути,- тяжко здихнувши, в думці промовив сам до себе Олександр.

• • Або мати. Її арешт… Як в тумані постав перед очима хлопця образ матері. Згадав як цілувала вона його , як до безтями любила, як махнула рукою із машини, коли її арештували енкаведисти…
  • І де ж вона тепер? Чи жива? Чи може там в дома сестра з бабусею, щось уже знають про її долю?

Згадав про тяжке дитинство. Про голод сорок сьомого року.  І як тоді ми вижили?- запитував сам себе в думках хлопець. - Корова , годувальниця наша, спасла нас від голодної смерті. Згадав як збирав по полі лободу, а бабця потім з неї варила суп. Нічого тільки вода і листя лободи, і трішки забілена та баланда молоком,і це на сніданок, на обід і на вечерю. А люди. Як пухли і помирали в селі люди. Пригадав , як підвода звозила трупи на цвинтар.  Люди з опухлими  від голоду животами, а очі десь там глибоко запались в черепі, і ті їхні страшні погляди, де вже не було іскорок життя , стоять перед очима як привиди. Йшла людина .

Впала. Підвода , їздовий з помічником, об’їздять сільські вулиці і вантажать трупи на підводу. Запам’яталась йому та почута розмова їздового з помічником.

« - А цього вантажити? Він ще дихає, - запитав помічник їздового.

• • Викидуєм його сюди на воза, поки довеземо він помре. Не будемо ж завтра за ним одним сюди приїздити….»

І викинули і повезли ще живого з трупами і ніхто сльози не пустив, а людина була ще жива, тільки не могла не те що стояти ,але і говорити.

А ще, згадав Олександр своїх сільських друзів. Тоді в сорок сьомому більша половина з них повмирало. Згадав про  револьвера , що переховував    над річкою, і як потім похвалившись другові, той його в нього викрав, і сказав , що то не він.

Злість тримав деякий час Олександр на нього , а потім простив .

Після голоду в п’ятдесятому набирали у ФЗО на Донбас, от він і поїхав. Навчання в школі ФЗО, а потім робота в шахті, спочатку на поверхні, а потім

попросився і забій. Робота тяжка і небезпечна, але гроші незрівнянно більші. Попрацював, заробив якусь копійчину і вирішив вернутись до дому, що допомогти своїм, адже він один з мужчин залишився в домі, то як і годиться вирішив, що хто, як не він, повинен піклуватись про родину?

Швидко сплив час роздумів, дві з половиною годин дороги промайнули як одна і ось за вікном знову  залізнична станція.  Олександр   , докуривши сигарету, покинув тамбур і пішов готуватись до виходу.

• Проскурів! Станція Проскурів! – пролунав посеред вагону голос провідника.

***